- В Варшаві нічого не відають про наміри Хмеля. Маючи його листи до царя, ми можемо виторгувати від Речі Посполитої такі привілеї, яких не дадуть нам ні государ, ні татарський хан, ні сам дідько! Укладемо перемир'я з ляхами, зірвемо плани Хмеля, а потім змусимо його відмовитися від унії з Москвою.
- Брешеш, - буркнув Богун – І з ким в Речі Посполитій ми повинні розмовляти? Чи є хоча б один лях, який прийме наших послів? До кого ми повинні посилати людей? До гетьмана? Так може буде краще самим палі знайти, та самим на них і посідати. Не дамо задоволення старому дияволові Калиновському.
- Коли у гетьмана військо збунтується, він буде мусити вислухати наших послів! Ми ж, маючи спокій з боку Речі Посполитої, спитаємо у Богдана Зенобія, що значать листи до царя, і чому він підставляє наші шиї під леза.
- А ти знаєш, що висилка послів без згоди Хмеля – це бунт?
- То може самі голови собі відрубаємо та відішлемо гетьманові у цебрах з вином, як голову Жулкевського до Стамбулу? От буде радуватися Хмельницький такому вчинкові. Дня три від горілки п'яний буде!
- Правда!
- А от цікаво, - розсміявся Богун, - хто піде до ляхів як посол? Хто зголоситься добровольцем, щоб заніс лист гетьманові та повернувся з головою на шиї? Чи є такий молодець, у якого кров в жилах тече, а не запивок?
- Чи значить це, що ти погоджуєшся, пане-брате? – спитав Виговський.
Всі погляди схрестилися на Богунові. Полковник мовчав. Знову ожив біль пораненому боці і лівій руці. Богун опустив голову. Він був втомлений. Він все програв. Багато років бив він шляхту, палив двори, мстив, воював і… чуяв, що вже немає в нього сил.
- Якщо знайдеться молодець відважний, який лист візьме, то нехай їде!
- Милостиві панове, хто добровольцем?
Полковники та молодці поспускали голови. Відправлення посольства до Калиновського, завзятого ворога козацтва, було просто шаленством.
- І що, в сраку вся ваша хоробрість пішла! – розсміявся Богун. – Гей, курви ви, волоцюги під церквою! Кінське лайно ви! Щоб прийшлося вам гарему у татар пильнувати! Щоб османи вас в неволі турецькій кожен день мали! Щоб собаки вам яйця лизали! Так хто визивається?
- Я піду!
Богун застиг. Цей молодий, звучний голос належав його бандуристові.
- Я піду. – Тарас поклонився всім зібраним. – Якщо немає в вас охоти, пани-молодці, тоді я лист візьму т ляхам поклонюся.
- Підеш, але ж на аркані до льоху! – рикнув Богун. – Не слухайте його, панове! То мій бандурист. Мій слуга! А я не дозволю йому туди їхати!
- Панове! – скрикнув генеральний писар. – То у нас є доброволець, який поїде до табору коронних військ, щоб відвезти пропозицію про перемир'я!
- Не погоджуюсь! – проричав Богун. – Ve… - ще скрикнув він і замовк.
- Віват, посол! Віват, Тарасе! – закричало декілька п'яних козаків.
Богун тільки тихо матюкнувся.
- Я зараз тобі листи підготую, - сказав Виговський. – Ти повинен будеш гетьманові лист доставити і сказати, що тебе присилає старшина козацька, яка бажає укласти угоду. Якщо ж солдати конфедерацію укладуть, тоді ти повинен будеш піти до маршалка конфедератів!
- Дозвольте мені з батьком попрощатися, - склонився Тарас.
- Іди.
Бандурист ще раз поклонився, замів бруд та мишаче лайно шапкою, після чого вийшов. Хвилиною пізніше Богун схопився з місця і ногою відкрив двері хати. Розглянувся, шукаючи очима Тараса. Бандурист стояв на колінах перед своїм батьком – старим дідом-лірником Остапом. Коли Богун підійшов ближче, старий зробив на чолі сина знак хреста.
- Тарасе, - сказав полковник. – Послухай…
- Так, батьку…
Бандурист уклонився.
- Та що ж ти наробив! Ляхи тебе вб'ють! Нащо ж ти виступив?
Тарас опустився на коліна, склав руки, мовби збирався молитися.
- Не сердьтеся на мене, батько… Я мушу… Я бачив приятеля свого, Олеся, на паль набитого. І в нього було видіння. Він сказав мені, що буде велике кровопролиття на Україні, якщо не дійде до миру. Він побачив молодців на палях, матерів та дітей конями подавлених, молодиць, яких в татарську неволю гнали, дерева, дітками обвішані. Бачив він, як спадає на землю золота корона, як злітаються над нею чорні двоголові орли…
- Господи помилуй! Та що ти?!
Бандурист весь трясся. На грудях та руках Богуна помітив він закривавлені, обсмалені рани, з яких сочилася кров. "Заб'ють його, - подумав він. – Замордують батька!". Тарас закрив очі і весь дрижав. То повернулося. Знову він бачив те, що повинно було трапитися. Що повинно було будь-який день, будь-який місяць статися правдою…
- Він сказав мені, що Мати… Божа, яка чудесним чином схоронила мене від смерті, вибрала мене, щоб пішов я і заніс мир ляхам та козакам. І грав їм думи, бо пісні мої душі та мислі злагодять і успокоять. Інакше спорожніє Україна, спорожніють Польща та Литва. А вас шість куль роздеруть!