Богун протягнув здорову руку, бажаючи схопити Тараса за голови, а може й відіпхнути. Але ж стримався и обпер долоню на плечі хлопця.
- Не буде миру з ляхами, - сказав він. – Дурненький ти, Тарасеньку, бо на смерть ідеш. За що ж ти мені це робиш?.. Це ж я вже один на світі залишився. Молодців вірних війна вигубила, а Бурлай під Збаражем пав. Один ти залишився… А тепер і тебе втрачу.
- Я бачив, - промовив Тарас таким голосом, щр Богун здригнувся, - як корону лицар, в якого вербі щит на щитові, піднесе. І на голову свою корону надіне. І вас я там бачив, при ньому. І при вас була гетьманська булава. А я вже маю йти. Так я Богородиці пообіцяв і поклявся в тому. Мушу спробувати… Один раз мати народила!
А потім заграв і заспівав:
Там на узбіччі долини, біля двох тополь козацьких
Підстрелений, порубаний козак зомліває
З неба Суддю Найсвятішого взиває
Ні батька, ні матері коло себе не має…
- Тарасе… Тарасе…
Хтось кликав його. Голос був знайомий і близький, теплий, заспокійливий. То був голос матері… Він пристав біля неї на коліна, низько схилив голову. Почув дотик її долоні на голові.
- Спіши, Тарасе. Пробила остання година. Якщо хтось зараз кров проллє, ніколи миру не буде, бо стягне на Україну демонів війни, вогню та пожеж. І згине божий народ Русі та Корони.
- Ляхи вб'ють мене, мамо, - простогнав Тарас.
- Вдар у струни, миленький. Тільки піснею втримаєш ти шаблі, що прагнуть крові. Заграй ляхам і козакам колискову. Усипи демонів війни. Поспіши, Тарасе…
Його оточували закривавлені, майже до кінця порубані тіла селян. У більшості були відрубані кінцівки – вони трясли кікотями рук та ніг, шукали власних голів, спотикалися на випущених кишках.
- Мамо, не винесу я більше того видіння… Кожен день… Кожну ніч придивляюсь я до тіл своїх бойових побратимів і видивляюся на них кривавих ран. Щоночі прокидаюсь я в жахові, що усі, кого я люблю, згинуть.
- Тарасе, чи готовий ти пожертвувати всім, щоб це скінчилося?
- Як живу. Не бажаю я дивитися на танок трупів!
- А чи в стані ти пожертвувати самим собою? Взяти на власні плечі тягар вин ляхів та козаків, і віддати душу за… угоду?
Вересай здригнувся, а потім мати взяла його руками за голову та погладила по волоссю.
- Якщо треба… тоді візьму. Але ж боюсь, матінко.
- Одного мала я сина… Ти другим станеш, - прошептала та притулила до себе.
Кошмар розвіявся. Закривавлені людські залишки почали змінюватися, простуватися, аж врешті змінилися і живих людей. Вересай побачив похилені над ним розкуйовджені, пристроєні в хутряні шапки чи солом'яні капелюхи голови різунів.
- Тарас, ти що?!
- Велика буде війна в Україні. Бачу, як вона натягується. Чую, як мчить смерть на коні. А по що ж вона так мчить? По ваші голови, дядьки.
- Спаси Христе, - перехрестився Чорновол. – Я в Немирові чув, як діди співали, що золоту корону чорні орли роздзьобають…
- Не каркай, - заговорив віковий Опанас Бульба. – Прийде тепер мор на панів, бо батько Хмель готуватися до бою наказав. Ми вже списи викули.
Корнійчук, чиє обличчя було покрито віспяними висипами, який сидів з іншої сторони вогнища, сплюнув на вістря поставленої торчма коси, потім почав з хрустом проводити по ній оселком.
- А знайшли, де Хмеля виглядати? На Україні? В Мультанах?
- Гетьман з великими силами на Молдавію йде, - відповів на це Тарас. – Не захотів господар Лупул віддати дочку за жінку синові Хмеля, так що Тиміш сам візьме її по-козацькому та в ложниці матиме.
- Ну а ми добро візьмемо, - Бульба протягнув перед собою ноги в рваних і смердючих постолах, - що є у дворі в Поморноках.
- І ляшок дістанемо молодих, - зареготав Чорновол, щирячи чорні пеньки від вибитих зубів. – Як одну таку в Тарасинцях брав, то така була, ніби свята панна з церковних образів. А як же вона просилася, як рученята складала. А потім вже тільки стогнала, бо ж такого молодця як я, серед ляських гусар зі свічкою не знайдеш!
- Тихо! – шикнув Опанас. – Я щось почув.
Вони всі сиділи навкруги вогнища, біля табору, складеного з селянських возів, поставлених в коло. Чорні контури дерев, освітлених місячним світлом, виділялися на зоряному небі. Бульба зробив шаг вперед. Він очутився в темноті, за колом світла вогнища. Щось порушилося в лісі. Під віттям дубів появився контур коня з вершником, який поволі пересунувся над ямою від впалого дерева. Той кінь… Це не була селянська шкапа чи татарський бахмат. В нього була струнка шия, гнучкий зад, груди мов у лебедя. І це був не козацький верховий кінь!