За столом засідала вся військова старшина коронної армії. Був генерал артилерії Зигмунт Пшиємський, сивий чоловік в темно-синьому вамсі, артилерист та полковник загонів, складених з іноземців, ветеран шведських, імперських, датських і Бог знає яких іще війн… Поряд сидів одноокий Кшиштоф Гродзицький, губернатор Кудаку97, прозваний Циклопом, який майже рік втримував облогу козаків, а після капітуляції був викуплений з неволі. Без міри пили командири національних загонів: Кшиштоф Корицький і Станіслав Друшкєвич.За ними Собеський бачив позначене шрамами обличчя Яна Одживольського. Далі бавився Людвік Олександр Незабітовський, гуляка та скандаліст, але ж і воїн на всі сто. А поряд з гетьманом сидів молодий, блідий шляхтич в чорному вамсі, обшитому мереживом та галунами.
- Вітаю, пане полковнику!
Марек Собеський, староста красноставський, склонився перед гетьманом.
- Чи є якісь вісті про козаків?
- Ми схопили запорожця, який повідомив, що Хмельницький вже виступив з Чигирина.
- Тоді з радістю привітаю його під Батогом. Дай Боже, ще тиждень, і буде покій на Україні. Знесемо Хмеля і підемо на Дніпро. Правда, пане Дантез?
Собеський завмер. Цей голос… Це обличчя. Десь він вже його бачив. Десь чув той голос… От тільки, чорти б його забрали, де?!
- Так, то найсправжнісінька правда, - підтвердив чужоземець. – Ваша милість може бути впевнені в перемозі! Ну а після вікторії – і великої булави!
- Давно вже повинен я був велике гетьманство дістати, звідколи п’яниця Потоцький від горілки коні двинув, - буркнув Калиновський. – Що з того, коли наш найясніший пан виключно своїх покойових слуг слухає, коли роздає вакантні посади.
Полковники засміялись, коли красноставський староста підняв тост за них.
- Хмельницький прислав мені відповідь через нарочного, - буркнув Калиновський. – Пише, щоб я з військом відступив, бо інакше до мене в гості прийде! Ну то я вгощу його по-королівські, тільки не за стіл його, а на паль посаджу.
- Не кидай, ваша милість, слів на вітер, - промовив під ніс Пщиємський.
- Пан Пшиємський інакше нашу ситуацію бачить, - сказав Калиновський. – Представ собі, пан старосто, що він дораджував мені обоз звернути та переміститися в інше місце. Ваша милість боягузом підшитий!
Пшиємський поблід. Видно, що він так і не навчився зносити настрої Калиновського.
- Коли ваша милість ледве хоругвою командувала, я вже під Конде бився, а потім під Бернардом Веймарським, який шведів водив.
- І певне галіцька хвороба98 розум тобі зіпсувала, бо вважаєш, нібито всі розуми зрозумів! – сказав Калиновський, показуючи Пшиємському велику, ніби тюрбан язичника, дулю. – Доки булава при мені, тримай-но, мил'с'дар, язик за зубами!
Пшиємський нічого не відповів. Він був блідий та розлютований.
- І жорстоко Хмельницький допік мені тим листом, - загуркотів гетьман. – Тоді віддав я наказ, як тільки якийсь посланець від козаків до табору прибуде, повісити його на майдані. А хто хоч би одного козацького полоненого утаїть – такий бунтівником вважатися буде!
"Матір Божа, - подумав Собеський. – І що ж тепер? Що з листом Тараса? Що ж з посланцем?".
- Пане красноставський старосто…
Собеський здригнувся. Таємничий іноземець поглядав на нього, просвердлюючи очима.
- Ми не знайомі, пане полковнику. Я – Бертран де Дантез, оберстлейтенант полку рейтарії князя Богуслава Радзивілла.
- Ваша милість француз?
- Гасконець, якщо вже ми при цьому, мил'с'дар пане старосто. Я служив при дворі Марії Людовики, а тепер, замість князя Януша командую його полком. Ваша милість не пригадує мене собі? Ми ж вже бачилися, хоча і в зовсім не подібних на ці обставинах.
Собеський прикрив очі. Несподівано він здригнувся, коли до нього повернулася та мить; зустріч в темній каплиці пшемиського замку. Він вдивлявся в Дантеза, чуючи себе так, ніби хтось вдарив його обухом по підголеній шляхетській голові.
- Так ти виграв життя, ваша милість кавалере. Це мене радує. Я і не сумнівався у вашій невинності. А ти піднявся у чинах. Вчора ще був вільним рейтаром, а сьогодні водиш у поле полки… Воістину дивна, а б навіть сказав – диявольська відміна долі.