Богун з козаками чекали поляків в царських воротах.
- Ви посли від гетьмана?
- Від воєнного зв'язку.
Козак здригнувся, відгорнув з чола пасмо посивілого волосся. У нього було змучене, покрите зморшками обличчя, його ліва рука безсило звисала. Видно, полковник ще не оздоровів після того, як на багнах Пляшевої його мало не розтоптала юрба втікаючи черні.
- Так Виговський правду казав, що у вашому війську бунт?
- Якщо ми дійдемо до порозуміння, то знімемо Калиновського з гетьманства. Сюди ми прийшли від імені товариства хоругв, щоб говорити про мир.
- Про мир?! – пирхнув Богун. – Чи ваша милість насміхається над нами. Я ніколи не думав про угоду з ляхами. Бо за що? За спалені міста, за молодців, яких на Солониці107 вирізали? За кривди, військові запорізькому зроблені. За козаків добрих, в хлопів обернених, за вдів, з хуторів вигнаних, за жадність та жорстокості Вишневецьких та Конецьпольських? За тиранію полковників та реєстрових комісарів? Чи може за те, що жиди церкви замикали, дітей хрестити не давали, якщо козак викупу золотом не давав? За таке ніякого миру бути не може!
- До речі, кальницький полковнику, - сказав Собеський. – Бо зараз я пригадаю вашій милості пограбовані костьоли, спалені двори, зганьблених жінок, жорстокості та зради. А разом з тим: бунти та розпутство проти Речі Посполитої сповнені. І замість угод, за шаблі схопимося.
- Це правда, - по хвилі сказав, вже спокійніше, Богун. – Сталися справи, які кажуть нам подбати про мир. Тому ж, знаючи, що в таборі вашому діється, воліємо говорити з вами, а не з гетьманом. Ви жовніри, ви зрозумієте…
- І що ж такого сталося?
- Хмельницький хоче піддати Україну московському цареві.
Собеський і Пшиємський глянули один на одного.
- Не може того бути! – вибухнув генерал. – Як так? Чому? Господи Ісусе?
- Що, ляхи, от і заткнулися, - буркнув Богун. – І що тепер? Захопить цар Литву і Україну. Займе аж до Бреста, до Любліна. І до самої Варшави дійде. А з півночі прийдуть шведи та німці – ці візьмуть собі Королівську Пруссію та Великопольщу. І тоді вже кат вам заграє.
- Брешеш ти, пане-брате, - ствердив Собеський. – По що московському тиранові козацьких бунтівників підтримувати?! По що привілеїв ваших боронити, раз сам людей вішає, голови рубає, палить і ніякої вольності в Москві не дозволить?!
- А Україна для ведмедя московського – дуже статна молодиця, - відповів Богун. – Але ж має одну ваду: дуже вже повно в ній козаків. Але ж і на те рада найдеться – достатньо прикрасити ними дерева Київщини, і вона вже на віки буде заспокоєна. Ми бажаємо мати з вами мир по то, щоб стримати Хмельницького. У нас вже були угоди з сеймом, з королем. Одні були зірвані, другі – як білоцерківські – не були затверджені, поламано кров'ю та мечем на Задніпров'ї. Зараз ми хочемо розмовляти з коронним військом. Не з панами, не з гетьманами, але з такими як ви жовнірами. Ви нам угоду затвердите та змусите Річ Посполиту, щоб вона її дотримувалася. Бо якщо вона того не учинить, то паде, роздерта на шматки. Не стачить їй сил боронитися перед ворогами.
- А тому, - промовив Собеський, - умови, які ми можемо вам представити, це…
- Це ми умови представимо,згідно того, що там Виговський обмислив. Можете їх прийняти, або ж відкинути. Але якщо відкинете, тоді горе і вам, і нам… - тихо додав Богун.
- Що ж, як звучать тоді ваші умови?
Богун болісно всміхнувся. Судома прошила його покрите шрамами обличчя. Сонце просунулося по небі, і снопи світла падали тепер не тільки на лик Христа, але розсвітили весь іконостас, прибавили блиску порубаним, покритим почорнілою кров'ю та пилом іконам святих.
- Давно вже прадіди ваші прийняли до своїх родів диких литвинів, що ледь-ледь з язичництва вийшли. Раз вже вони не боялися припустити до себе язичників, тоді чому не повинні б були зробити цього з козаками, що вже сторіччями залишаються в християнстві?
- Ви хочете наших… гербів? Шляхетських привілеїв для війська запорізького?
- І того ще, - Богун відкашлявся, - щоб три українних воєводства, а саме: київське, чернігівське і брацлавське таким же чином, як Литва з Короною, поєднані були…
Коли всі вийшли з церкви, було вже темно. Козацький полковник ступав тяжко, спіткнувся і мало не впав, якби його не підтримав староста.
- Мені вже не булава, а тільки могила, - сказав козак. – Після Берестечка я вже не давній Богун – молодець, а тільки труп.
- Пришлю до вас своїх медиків.
- Мир мене вилікує. Привезіть підписану угоду сюди, до церкви, і я відразу ж здоровий стану. Доки листів не підпишете, ми залишаємося ворогами. Тому зберіть коло та затвердьте угоду як можна швидше..