Козаки наближалися швидко.. Він чітко бачив запорізьку кінноту, що йшла вільною лавою, та орду,що посувалася за нею. Далі йшов табір – шість чи вісім рядів возів, які прикривала піхота – молодці з рушницями марширували при крайніх рядах возів, заслоняючи, перед усім, коней. Табір вже був підготовлений до бою. На вози насипали землю та гній, в перервах між ними вели гармати. Тили укріпленого табору стерегла козацька чернь – серед трав та заростей сіріли свити та кожухи. Швидким кроком там пересувалася збройна босота – селяни та бідні козаки, що несли кістені, списи, цепи та та коси, насаджені на деревця стійма.
Собеський почув, як серце починає битися все сильніше і сильніше. Він висунувся ще більше до переду – самотній вершник серед трав – підперся під боки. На фоні неба він стояв, ніби останній польський лицар в степу, ніби великий пан, що поглядає на плебейську армію челяді та громадянських слуг, наступ якої ось-ось повинен був розбитися га польських грудях. Але ж то були не трусливі слуги та челядь. Через степ йшло військо, які вже давно били кварцяне хоругви Речі Посполитої під Корсунем, Пілявцями та Зборовом.
І тут його помітили на фоні неба. Козаки вказували його один одному, двоє з них повернуло в сторону табору. Декілька молодців, що сиділи на добрих, зі здобичі польських конях, висунулися наперед. Вони швидко підігнали жеребців острогами і погнали їх на зустріч з самотнім ляхом.
Собеський навіть не рушив з місця. Він бачив, як козацький табір сповільнив і почав затримуватися – формуючи чотирикутник. Полковник знав, що того не можна було дозволити. Однак, виставлення табору з возів було неабияким мистецтвом, а перш за все вимагало часу. А от його у козаків і не було.
Тупіт молодецьких коней посилювався. Собеський помітив перед собою кінські морди, сірі та зелені свити козаків, почув тупіт, що робився все гучнішим.
- Алла! Алла – завили запоріжці по-татарськи.
Полковник не порушився. Козаки були близько. Ще дві сотні кроків… Сто п'ятдесят. Ну все, могло б здаватися, що зараз нападуть на Собеського з усіх сторін, захоплять його, вб'ють, затопчуть кінським копитами!
Вони вже були на відстані в половину пострілу з луку від місця, в якому стояв полковник, коли земля задрижала, і з-за пагорба на швидкості випала лава польських застрільників, бажаючих сточити поєдинок перед загальною битвою. Швидко, немов блискавиця, ніби морська хвиля, що опливає скальний хребет, лава розступилася, обминаючи Собеського, а потім впала на козаків, що мчали на повній швидкості. І в одну мить задзвеніли шаблі, гукнули пістолі і напівгаки, свиснули стріли, роздалися крики і передсмертні хрипи. Молодці, яких застали зненацька, полягли в одну мить. Частина них звалилася з коней, пала на землю; інші почали завертати, тікати в сторону табору. Поляки і рейтари кинулися за ними. Але ж тут з табору на них навалилося більше козаків; посеред трав почалися сутички і поєдинки. Всі стріляли один в другого з пістолів та луків, билося шаблями та кістенями.
Собеський не чекав результатів попередніх зіткнень. Швидко, ніби вітер, скочив він до рівнини, бо його гусарські та панцерні хоругви нарешті вийшли з тупотом копит з-за пагорба і спинилися в двох лініях під розвернутими знаменами.
Гомін та крики ще більше піднеслися, коли полковник дістався до своєї гусарської роти, зняв з голови ковпак перед обличчям знамена, а потім, за ставропольським звичаєм, як ротмістр, що веде хоругви в атаку, одним швидким рухом загорнув правий рукав жупана вище ліктя. Він повів поглядом вздовж крилатих рядів гусарії та почув, як серце підходить до горла. Перед ним стояла найкраща кавалерія світу, гордість і хвала Речі Посполитої; остання лицарська кавалерія Європи, яка перекидала роти та загони шведських пікінерів, яка сміливо заглядала до стволів мушкетів та нідерландських кобил111, що плювалися вогнем; яка одним ударом змітала рейтарські підрозділи та полки, яка ніби лавина розбивала турецьких спагі та московських дворян.
Гусарія була страшна, але ж, перш за все, красива. Собеський не міг відірвати очей від струнких, рослих польських коней, малинових жупанів та гермаків, які товариши надівали під пжешиваниці112 та панцери. Очі його блудили серед іскристих від золота та дорогоцінних каменів кірас, панцерів, карацен та бастардів, наплічників з машкарами, нагрудників, покритих вовчими та тигровими шкірами. Вітер шелестів морем прапорців над шишаками гусарів, свистів між сріблястими крилами, лопотав хоругвами.