Але ж часу на захвати грізною красою гусарії не було. Кавалерія стояла готовою до удару. Собеський повернувся в сторону козаків, підняв догори булаву. По цьому наказові трубачі дали знак застрільникам повертатися – лава вершників розпалася в одну мить, мовби піщаний туман, не гаючи часу вправно відскочила від запорізьких рядів та повернулася до своїх.
- В ім'я Боже, вперед! – крикнув Собеський. – Давай! Давай!
Різким рухом він знизив булаву. На той знак хоругви пішли вперед, спочатку шагом, потім швидко почали набирати вбивчої швидкості. Земля понуро застугоніла, загриміла під ударами тисяч кінських копит.
Собеський мчав у першому ряду, з розвіяною від вітру делією, без шапки, з булавою у руці. Він вів свою гусарську хоругву, а разом з нею – решту полку до безладних козацьких рядів. А потім польські коні набрали ще більшої швидкості, перейшли в галоп! Хоругви поточилися немов панцерна лавина. Ліс копій опав з шумом та посвистом, знизився до кінських ший, цілячись прямо в запоріжців. Гусари пустилися в кар'єр, найстрашнішим, найшвидшим чвалом розшалілих коней!
Той, хто тримав булаву на козацькій стороні, дурнем не був. Замість того, щоб привітати польську кавалерію в лаві, в якій вершники стерли б запоріжців настільки швидко, як міхура валить та нівечить молодий ліс, він наказав стиснути ряди міцно, ніби німецька рейтарія та заслонитися вогнем зброї. Семени дали вогню з бандолетів113 та рушниць майже в обличчя розігнаних гусарів. Коні перелякано заіржали, коли кули свиснули їм біля вух, пробили груди, шиї, голови…
І от жеребці вже витягують голови в шаленім чвалі, гусари похиляються в сідлах, деякі мружать очі на вид козацької навали…
А потім вже чутно квичання затоптаних коне, ніби гуркіт тисяч молотів, що кують алізо, хруст тріскаючи копій, ричання перемоги та страху…
Зіштовхнулися!
В одну мить, коротку, ніби блискавка, гусарія знесла кінних запоріжців, втоптала їх в землю копитами, захопила перед собою ніби панцирна лавина. Козацькі сотні кинулися до заду, не маючи шансів у зіткненні. Рубані шаблями, повалені грудями коней, затоптані, запоріжці здали поле, розсипалися на групи та розрізнені ватаги втікаючих. Біля вух гусарів та панцерних свиснули стріли.
Собеський похилився в сідлі, всім тілом поглинаючи шалений біг коня. Земля втікала з-під копит Золотогривого у безумному темпі. Поряд себе він чув хропіння гусарських коней товаришів та почтових з його хоругви, шум крил, лопотіння прапорців, дзвін зброї. Запоріжці втікали з криками, розпачливо підганяючи верхівців острогами, обкладаючи їх нагаями по крупах. І все даремно! Від крилатої смерті збігти вони не могли. Швидко, невблаганно гусари наздоганяли їх, сікли по головах та плечах, встромляли в спини вістря своїх шабель, мордували так швидко і вправно, як, можна було б сказати,несподіваний подмух вітру гасить свічку, що горить.
А потім вся ця гігантська лава вершників накрила передню стіну запорізького табору.
Коні з шумом кинулися на боки, коли перед ними виріс ряд возів, коли вони ледь не настромилися на голоблі та списи, що стирчали в їх сторону. Але ж табір ще не був складений до кінця. Поміж возами, поставленими в дві лінії, зяяли широкі розриви та вулиці, через які без труда можна було попасти всередину укріпленого табору.
Семени-втікачі кинулися власне в ці розриви. Вони вскочили всередину гігантського чотирикутника возів, схоронилися між ними, шукаючи рятунку та оборони. Дехто з них сплигнув з коней, криючись під осями в вуличках табору.
Собеський скрикнув від переляку, натягнув повіддя Золотогривого, відхилився в сідлі, намагаючись стримати верхівця.
- Назад! До відступу! Трубити відступ! – крикнув він трубачам.
Але пізно!
Ніби крилатий вихор, ніби морська хвиля, що несе на власному чолі розбитих та закривавлених запоріжців, так гусари та панцерні впали до середини табору, розсікаючи шаблями втікачів. Першою вломилася між вози власна хоругва Собеського, за нею – козацька Чаплинського, гусари Одживольського, потім дужа рота Калинського в сто п'ятдесят коней… Цілий полк вскочив всередину не замкненого чотирикутника возів. Юрба людей та коней перехопила почет полковника, перенесла біла перевернутих возів, понесла до тильної, замкненої стіни табору!
Перед очима Собеського на мить промайнув запорізький прапор з архангелом Михайлом та згромаджена біля нього юрба піших молодців. На прекрасному іспанському жеребці сидів високий козак з викривленим болем обличчям.
То був Богун!
Марек Собеський скам'янів, побачивши його в битві. Він ніколи не сподівався, що колись дійде до зустрічі на полі бою перед підписанням угоди; він і не подуав, що вони можуть стати обличчям в обличчя на чолі власних хоругв…