- Назад! – закричав Дантез. – Zurük!
Рейтари розбіглися, надаючи дорогу гусарам. Панцерні загони вискочили на волю з криками, з хрустом і стуком, з гуркотом крил і брязкотом обладунків. З тилу табору ще раз безсило заграли запорізькі гармати, забили литаври.
А Дантез затримався на узбіччі.
Після чого поклонився Собеському...
- Так з ким ти тримаєшся? З нами чи з поляками?!
Дантез мовчав. Дрижачою рукою він підніс до вуст кубок з вином. Євгенія прихнула від злості, вдарила по його долоні, вибиваючи начиння. Дантез схопив її руку й утримав.
- Якби ж то я знав, хто ви такі. Якби я знав обличчя пана Смерті… Будь певна, що тоді я був би більш вірним слугою.
- А я запевняю тебе, що для твоєї ж шиї краще, що ти його обличчя не бачив.
- Так хто він такий, Євгеніє?! Чому довірив мені настільки страшний тягар? Нащо він бажає доконати настільки жахливий злочин?!
- Запевняю тебе, пане Дантезе, що його тягар не легший за твій. Як ти вважаєш, що він зробить, коли дізнається, що ти зловжив довірою, яку в тобі покладали. Собеський живий. А повинен був згинути. В будь-яку хвилю може вибухнути конфедерація. Будь-якої хвилі всі наші плани обернуться нанівець. Чи можеш ти сказати, для чого допоміг йому вибратися з табору?
Дантез мовчав.
- Скільки тобі заплатили за зраду, мил'с'даре кавалере? П'ять тисяч? Десять? Що дали тобі Собеський х Пшиємським, що так не очікувано ти почав їх підтримувати?!
- Вони дали мені самого себе, - видавив з себе Дантез. – Поляки показали мені… такого мене ж, яким я колись був. Не бійся, нікого я не зрадив. То була всього лише мить сентименту.
- Сентименту?! Ти ошалів, Дантез! Що я маю написати до Смерті? Що ти вже стоїш не на нашій стороні?
- Собеський нашим планам не зашкодить. Конфедерація ще не створена…
Євгенія злобно розсміялася, а потім глянула Дантезові прямо в очі.
- Собеський з Пшиємським почали перемовини з козаками. Ще день-два, і вони підпишуть нову угоду, не дивлячись на короля, гетьмана та шляхту. А потім рушать на Варшаву. Якщо таке станеться, всі наші заходи не будуть варті й фунта спутаної шерсті.
- Угоду? З козаками? Як це так? – скрикнув Дантез – Як таке можливе?
- Переспала з слугою Пшиємського. В нього був довгий язик. Як у всіх чоловіків.
Дантез закрив обличчя долонями.
- То… неможливо. Польські шляхтичі… З різунами? Не могло такого статися!
- Краще думай про те, що нам найкращого учинити!
- Ми не можемо допустити до цього. Чи відомо тобі, де ведуться перемовини?
- В Таращі, в старій церкві.
- Так що, Євгенія, ми мусимо діяти. Візьми три десятки рейтарів, знайди пана Барановського і розкажи йому про все.
- А що потім?
- Потім? Однайдіть козацьких посланників. І вишліть їх на саме дно пекла!
Євгенія покивала головою на згоду.
- Мене звуть не Євгенією, - прошепотіла жінка.
- І як же тоді? – Дантез схопив її в обійми і склав на її вустах довгий жагучий поцілунок.
- Я – Юстина Годебська.
- Так ти не француженка? А я вважав, що ти належиш до фрейлін королеви?
- Можливо. А тепер бувай, любий…
- Євгеніє… чи то… Юстино… Ти… повернешся?
- Ти не поїдеш зі мною?
- Якщо вибухне бунт, я буду єдиним прихильником Калиновського. Так що не можу звідси рушити.
- Так що бувай.
- Ти повернешся до мене?
- Можливо.
Ледве сонце роз'яснило тумани, що висіли над Бугом, ледь з випарів виглянули пагорби, перед брамою табору зачорніли людські та кінські силуети.
Поверталися поконані. Поранені, на покривавлених, покритих піною конях, що ледь волочилися, спотикалися, яких вели за узди товариші і почтові. Наближалися солдати, покриті болотом та кров'ю з ран, в порваних жупицях і райтроках115, в погнутих облаштунках, порубаних кольчугах.
- Хмельницький іде! – крикнув драгунам, що стояли у брамі, Станіслав Гурський, поручник панцерної хоругви, що тримався за розрубану голову, перев'язану закривавленою корпією116. - Орда! Побили нас! Будіть гетьмана!
Труба заграла тривогу, і табір заповнився хрестом зброї, кінським іржанням, говором та окриками. Від вуст до вуст, від намету до намету, від воза до воза котилося одне страшне слово:
- Козаки!
Спішно накинувши вас і рай трок, Пшиємський верхи скочив до брами табору. Дуже скоро з'явився і Собеський, під'їхали Одживольський, Корицький, Незабітовський та решта старшини. За ними з табору вискакували товариші і почтові з хоругви, і дуже скоро ціла юрба жовнірів звбралася на лугах перед табором.