- Галопом! До гетьмана!
І вони помчали ніби хмара по табору, між рядами возів та наметів. А в таборі панували сум'яття і галас. Можна було слухати барабанній дріб та стукіт копит, що доносилися з майдану. Потім до ніх донісся рик з тисяч людських горлянок. Десь з правої сторони, між наметами гукнули постріли.
Дантез осадив коня перед наметом гетьмана, сіючи паніку поміж гайдуків, що охороняли його. Челядь Калиновського була озброєна рушницями і крилася за частоколом, якби-то за хвилю сюди мала навалити половина коронних хоругв з цілого табору.
- Де гетьман?
- Його милість відправився до полковників! Н майдан! Там бунт!
Дантез вже хотів вдарити коня шпорами, вже хотів помчати слідом Калиновського, коли його очі помітили дещо, що майоріло перед гетьманським наметом.
Француз завмер. Він окаменів в сідлі, а потім зблід, осунувся назад. Може він і впав би, але вахмістр підхопив його за руку, потім з обох боків командира підхопили рейтари.
Дантез нічого не казав. Навіть не рухався,вдивляючись в малиново-біло-малинову, увінчану трьома гострими язиками хоругву Речі Посполитої, з гербом, що представляв щит, поділений навхрест з королівськими гербами польських Ваз, а на наступному щиті – Орла та Погонь. Золоту корону зверху та гербовий щит, продірявлений отворами від гарматних куль, оточував золотий ланцюг з баранчиком. Блискуча коллана, що притримувала шкіру баранця біла майже такою ж самою, як оздоба, що звішувалася з шиї пана Смерті.
Дантез примкнув очі. Так… Він знав вже все. До нього вже доходило, чого такого він зробив, чиїм слугою став. Француз звісив голову і дозволив рейтарам вести себе. Зброя немов би сама випала в нього з рук.
- До гетьмана… - рявкнув він. – Ведіть, шельми, сучі діти…
- О Боже, - прошепотів він пізніше побілілими від страху губами. – Що ж я наробив…
До Калиновського вони дісталися в останню мить. Полковники стояли перед гетьманом з видобутою зброєю. Вони мовчали, а їхні гнівні, люті обличчя говорили самі за себе.
- Пане Дантезе… - охнув гетьман. – Бунт!
Дантез миттю зрозумів, що світить далі.
- До зброї! – гукнув він.
П'ятдесят рейтарів одночасно похилилося в сідлах. П'ятдесят рук в рукавицях схопило рукояті пістолів та пуфферів. П'ятдесят курків з хрустом впало на полиці вже заведених замків. Півсотні стволів глянуло в обличчя польських лицарів.
- Я вас… - прохарчав гетьман. – Я вас вдиби… Дантееезе!
Вони стояли одні напроти других на лугах перед брамою. З однієї сторони поляки та русини, в ярко-червоних та жовтих деліях, в гєрмаках та жупанах, в чудових ковпаках,оздоблених пір'ями чаплі. З другої ж сторони – шість рядів чорних рейтарів. Вершники з степових станиць мірилися очами з наємниками цісарської війни.
А між ними була смерть!
- Дантез! Перестріляй цих сукиних синів!
- Feuer! – гукнув oberstlejtnant власним людям. Однак, жожного пострілу не прозвучало. Ніхто не загинув. Земля задрижала під копитами. Очі рейтарів розширювалися все сильніше. У деяких почали дрижати руки, що тримали зброю, а тяжкі коні-фризи почали хропіти та щулити вуха. За спинами польських полковників наростав шум пір'я, лопотіння прапорців. А потім вільно, велично за ними виріс ліс сріблястих крил, стіна блискучих обладунків та три ряди кінських морд, оздоблених китицями та султанами. Це гусарські хоругви Собеського та Одживольського вийшли з кінців майдану і тепер риссю скакали до своїх полковників. Рейтари розбіглися, ніби перелякані качки. Калиновський завернув коня та помчав в сторону редутів, обсаджених піхотою.
- Гетьмана геть! – крикнув Незабітовський.
- Геть! Геть! – підхопило декілька горлянок. – На погибель!
Ротмістри та полковники кидали шапки догори. Всі кричали та раділи. Пшиємський вдарив коня шпорами, рвонув за поводдя, його жеребець став дибки та дико заіржав.
- Милостиві панове, до кола, до кола! – скрикнув генерал.
- Немає часу на балаканину, - заявив Одживольський. – Тривогу грають! Тому, primo: відмовляємося підпорядковуватися Калиновському, який не є в стані доводити. Secundo: ми повинні вибрати маршалка. Я пропоную зробити ним пана Пшиємського, найстарішого та найчеснішого жовніра з нашої компанії. Він полки водив, коли ваші милості ще в пелюшках скиглили!
Всі булави і буздигани витягнулися в сторону Пшиємського. Ніхто не став протестувати. Генерал примкнув очі, склонися ротмістрам.
- За гріхи мої приймаю, - сказав він. – А тепер за Калиновським! Доки він не встиг збунтувати німців та шотландців!
Полковники роз'їхалися по своїх загонах. Відразу ж через майдан до редутів рушили перші відділення – на чолі панцерна хоругва Миколая Коссаковсбкого, за ним – добре одягнена Северина Калінського, потім гусари Собеського і решта козацької кавалерії. На кінці – різнобарвна юрба табірної челяді та слуг.