Пшиємський опустив очі.
- Це звучить настільки страшно, що аж… правдиво.
- Бо то і є правда. Що можу підтвердити перед сеймом та сенатом. І перед кожним судом Речі Посполитої.
Собеський провів поглядом по суворих обличчях полковників та ротмістрів.
- Ян Казимир зрадив нас, якби невірних собак, а за кров нашу, що ми за Річ Посполиту пролили, нам смерть запропонував.
- За що?! - простогнав старий Одживольський. – За що нам все це? За мої шрами та сивину? За стільки років служби?
- За політику, - буркнув Пшиємський.- Бо є в Європі така річ, що зветься політикою ясноосвічених монархів та їхніх династій. І в ім'я цієї політики жертвують людьми честі, підсипають отруту до келихів, б’ють у спину кинджалами та замикають в Бастилії. От і ми – коронне лицарство - виявилися зайвими Його Королівській Величності. Але ж, хто буде за нас Річ Посполиту грудями захищати? Німчура та жабоїди, які за срібника до ворожого табору перейдуть?
- Якщо я щось можу сказати, - спокійно промовив Дантез, - то смію стверджувати,що будь-який повелитель в світі сказав би вас на смерть. Чи був би то Людовик, Філіп, Кромвель чи Фридерик. Ви зовсім не пасуєте до їхнього образу світу. Бо ж ви є вільними людьми… Громадянами, що піднімають на трон повелителів та скидають тиранів. Це ви, польські пани, які бажають правити Річчю Посполитою, а не щоб правили вами. І, як такі, ви є смертельною загрозою для кожного повелителя. Його Королівська Величність бажає бути як Людовік Сонце, який сам є панством і усім, що йому належить. Але ж він, однак, не бачить, що саме з волі шляхетського народу прийшлось йому панувати над вільними людьми, які самі бажають встановлювати власні права. І не розуміє він того, що, володіючи з волі шляхетського народу, не мусить він боятися потайного нападу, зради, засідки та підступності, оскільки, навіть якщо хтось проти нього виступить, то на сеймі чи на сеймикові, як вільна людина, але же не плануючи зради, змови чи обману.
- Ранами Христовими питаю, нащо ти все це говориш? Чому не затаїв такої страшної правди? – вибухнув Одживольський. – Краще вже смерть, ніж твої слова!
- Навіть найгірша правда є кращою, ніж життя в обмані. Я нікчемна людина, - глухо промовив Дантез. – Колись я був людиною честі.. Однак, мене зрадили і осудили на смерть. Від страху перед шибеницею я відрікся всього, у що вірив. І взявся за виконання цієї огидної місії. Я погодився стати вашим катом. І наробив так багато зла, що… в подальшому вже не бажаю вам брехати. Тим більше, як самі бачите, всі мої інтриги повністю спалилися.
- І по що ти все це говориш? Нашої милості шукаєш?
- Спілкуючись з вами, пане маршалку… зрозумів я, що ви… є такими ж, як я раніше. І я бачу в вас відбиток того, в що я колись вірив. Я вважав, коли приїхав до Польщі, нібито ви cum barbaris, що то є дикий край поміж Москвою, Швецією та Бранденбургом. Але ж тепер, коли вас пізнав, я стверджую, що ви подібні моїм великим предкам, які згинули від стріл з англійських луків та цісарських аркебуз під Азенкуром та Павією, у війнах та бунтах. Ви є останніми лицарями цього світу. І навіть одяг у вас лицарський… І голови ви підголюєте, як наша давня шляхта.
- Не треба нам тут кадити, рейтузнику, - холодно промовив Пшиємський. – А за те, що сам учинив, тебе чекає сеймовий суд. А потім – можливо, кат з мечем. І тепер немає часу на компліменти, пане французе. Краще вже доручи душу Богові. І молитву якусь промов, добре раджу.
- Я прошу тільки однієї милості.
- Слухаю.
- Якщо дійде до необхідності битися, я хотів би… стати до бою на вашому боці. І хотів би у смертній сорочці, без зброї.
- Не можу того дозволити!
- Ваші милості, - прошепотів Собеський, - алеж він розказав нам усе. А на додаток, врятував мені життя в битві. Проявимо милість до нього!
Полковники зашепотіли між собою. Пшиємський тихо зітхнув.
- Якщо дійде до битви, в якій стануть вирішатися долі всіх нас, я дозволяю, щоб ти став до бою поряд з його милістю, паном Собеським.
Дантез поклонився до самої землі.
- А до того часу ти, мил'с'дар, залишишся під вартою. Вивести!
Дантез склонився ще раз. До входу він направився у супроводі драгунів Пшиємського. І після того у наметі все закипіло.
- За те, що Ян Казимир вчинив, ми маємо право вимагати його зречення! Ваза повинен відмовитися від корони! – скрикнув Одживольський, якого тіпало.
- Скликаймо генеральне коло війська!
- І виберемо власного кандидата до елекції! - - сказав блідий Пшиємський.