- Шукайте акти угоди!
Козаки почали обшукувати трупи, видивлятися в кутах церкви. Не знайшли нічого.
- Нема, батько.
- Милостиві панове, - сказав Богун. – Ось ви бачите, як сплачує Річ Посполита за наші старання миру… Все було підступом, маючим на цілі перерізати горлянки нашим полковникам!
- На погибель ляхів!!! – рикнули молодці. – Різати ляхів!!!
Богун випрямився – страшний, тремтячий, не опанований. Він підійшов до іконостасу та звалився на коліна перед Богоматір'ю з Дитятком.
- Мати, Богородице, свята і пречиста. Ранами Христа, сина Твого, присягаю тобі і вам, милостиві панове, що зрада без помсти не залишиться! І допоможи мені в тім Отче небесний з усіма святими. Будемо бити ляхів, милостиві панове молодці, без милосердя! І бити будемо страшно!
Богун піднявся з колін, його підтримували козаки, потім підійшов до Савича. Взяв і поцілував його мертву руку, потім обійняв ноги повішеного.
- Согрішив я, браття, - заплакав він. – Повірив я ляхам невірним, і привів я вас до смерті. Але знайте, що кров ваша не надаремно була пролита, а за голову кожного з вас тисячу ляських накажу зрубати. І буду мордувати їх так, щоб знали, що гинуть вони. Буду їх на палі саджати, на галузях вішати. Стану їх за конями тягти, а ти, Матір Божа, станеш свідком, що помщуся я! Так що допоможи мені Матір, Божа Родителько!
РОЗДІЛ VІІ
ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ
Запорізька зрада Поки світ світом, не буде поляк козакові братом Остання атака Пекло нас поглине Гнів Речі Посполитої Золотогривий Батовська різня Finis Poloniae Коли король стає королем-духом Богун і Дантез
- Herr Oberstlejtnant, козаки йдуть!
Людвік Гіза, оберстлейтнант полку Хоувальдта, приклав перспективу123 до ока. Але й навіть голим оком він би побачив запорізькі загони, яки виходили з туману. Козаки зближалися шибко – спочатку піхота з аркебузами, за ними – верхові семени. Вітер повівав великою, малинового кольоу хоругвою з Богоматір'ю.
- Будіть марешаля Пшиємського! Відкривати браму!
Гіза спустився по сходах разом з жовнірами. Мушкетери відсунули засуви, схопилися за великі половини воріт. Ті розкрилися, і оберстлейтнант з оголеною рапірою переступив поріг. Дуже скоро до нього підбіг захеканий запорізький сотник з декількома молодцями.
- Не стріляти! – крикнув він. – Ми йдемо до ляського табору!
- Іх милість пан маршалек Пшиємський очікує вас.
Сотник схилив голову. А потім, в одну мить схопив рукоять шаблі і – витягуючи зброю з піхов – з усіх сил рубонув оберстлейтнанта по голові. Гіза похитнувся назад, звалився без життя, а сотник махнув шаблею в сторону козаків.
- Вперед, браття!
Запоріжці кинулися на браму. Вскочили у відкриті ворота. Німців, що охороняли її, в одну мить порубали шаблями, вибили прикладами рушниць, чеканами та обушками. Але хтось з вартівників встигнув вдарити в тривожний дзвін. Його жалібне калатання розійшлося луною по всьому табору. Під брамою народився крик, який душе скоро залунав з подвоєною силою:
- Зраааадааа! Зрааадааа!
Запоріжці кинулися далі, поміж наметів, але ж тут спіткали опір. До бою вступали хоругви угорської піхоти, шотландці та драгуни Пшиємського. Ці проявили сильну відсіч. А потім на запоріжців вдарила волоська кавалерія Рущица, рознесла їх на шаблях і погнала назад, сівши на шию втікачам…
Собеський, Пшиємський і Одживольський завмерли, чуючи постріли, брязкіт шабель та відголоски бою біла таборної брами. Дуже швидко до них прискакав один з драгунів.
- Ваші милості, козаки прийшли до брами, роблячи вигляд, нібито з миром! А хоча знамено було вивішено, вирізали німців та драгунів!
- Марія та Ісус! Як же це то? – крикнув Собеський.
- Горе нам, - сказав Одживольський. Пшиємський нічого мовити не став, його обличчя побіліло, пальці, що держали булаву, стиснулися на ній.
- Не може того бути!
До них прискакали наступні посланці.
- Милостиві панове… Козаки! Йдуть! Від Бугу!
- Від Ладижина йдуть!
- Вони вже оточили нас!
- Несуть фашини та драбини! Тягнуть пушки.
Собеський схопився за голову.
- Як же так? Як таке можливе?! Ми ж підписали угоду…
- Угоду? Це вирок на нас і на коронне військо! Бийте мене, милостиві панове, бо то моя вина? – закричав Пшиємський. – Богун з полковниками зробив це лише для того, щоб замилити нам очі. Щоб ми не пішли з табору передчасно…
- Тоді биймо їх в ім'я Боже! – крикнув Незабітовський. – Це останній раз довірилися ми черні! Останній раз засіли до перемовин! Не може бути миру з різунами! Поки світ світом, не буде поляк козакові братом!