- Не зможемо ми в таборі оборонитися…
- Краще вже вмирати, ніж, щоб гультяї та язичники мали б над нами панувати!
- До хоругви! – крикнув Пшиємський. – Ваші милості візьмете кавалерію та угорську піхоту, підете на східну сторону, щоб боронити шанців та острогів. Сам я іду на захід, до редутів, там приймаю командування над німцями і шотландцями! В разі чого, прийду до вас на допомогу!
Всі розвернулися та роз'їхалися по своїх хоругвах. Це був вже найвищий час.
Туман почав рідіти; в будь-яку мить можна було сподіватися атаки. Собеський та Одживольський швидко зайняли позиції перед острожками, в яких розмістилися угорці. Перед польською кіннотою відкривався великий, плаский, опадаючий до ріки степ, по якому пересувалися тумани імли. Сонце вставало з-за пагорбів – в будь-яку мить імла могла розвіятися, відкриваючи ворожі війська.
Козаки йшли на табір з усіх сторін. Жупани, сіряки та свити молодців маячили в туманах сірими та зеленкуватими плямами, невеликі коники козачої кавалерії пирхали та дзвеніли мундштуками. Молодці йшли у звичайному, глибокому десятирядному строю запорізької піхоти. З собою вони несли рушниці, списи та аркебузи, фашини та кобили для захисту перед кавалерією. Йшли всі вони безкінечним хороводом, величезною юрбою, яка розтяглася від одного кінця сткпу до іншого – брудні та обдерті, часом в одних сорочках, а іноді і голі по пояс, багато з них – босі, вихуджені, з палаючим диким вогнем очами. І йшли вони, не затримуючись, нібито велика морська хвиля, готова за одним махом знести польські редути та загони.
- Шагом і рівно! – крикнув Богун. – Кальницький полк йшов у першій хвилі, готовий відкрити вогонь, жадаючи помсти на ляхах; козаки лише чекали знаку від полковника.
Сонце піднялося вище. Імлистий туман, що скривав степ, почав ділитися на поодинокі клуби та зникати мов за дотиком чародійської палички. А коли він розвіявся повністю, козаки затремтіли, бачачи, що чекало їх перед укріпленими острогами з їхніми стволами фальконетів та гармат.
Гусари стояли нібито крилата стіна. Ряди товаришів та почтових блищали на червневому сонці металом обладунків, се ребристими перами, султанами та кистями. Блищали наперсники та наплічники, інкрустовані дорогоцінним камінням стремена, кіраси, прикрашені гусарськими хрестами та візерунками Богоматері, прикриті шкірами рисей, леопардів та тигрів. А потім зірвався вітер і зашелестів морем прапорців і прикрашених штандартів.
Богуна затіпало, коли він побачив серед імли та диму красноставського старосту. Марек Собеський сидів на коні збоку від своєї хоругви, одягнений в простий зеленкуватий жупан та сіру делію. На фоні сріблястих гусарів він був подібний обозному слузі. Як найменш гідний з почтових. Але ж зовнішній вигляд був оманливим. Польські ротмістри та поручники завжди одягалися скромно, щоб не виділятися з юрби. За те в руці Собеського блищала щирозолота булава.
Якусь мить вони дивилися один другому в очі… Богун і Собеський. Людина, якій не довелося стати руським гетьманом, і людина, якій не довелося стати королем Речі Посполитої трьох народів. І в ту ж саму мить у Богуна крізь голову промайнула думка, скільки ж великих справ, скільки славних перемг могли б іони одержати разом… Без курвиних синів московських, прусських і цісарських, без турецьких та татарських поганих… Але тепер вже було пізно. Все це повинно було йти на смерть. На знищення…
Собеський махнув булавою, і тоді блиск вогню розсвітив острожки. Картауни, октави і шланги124 рикнули басом. Зі свистом та гуком ядра впали в ряди запорізької піхоти, пропахуючи в них криваві борозни, розриваючи людей на штуки м'яса, викидаючи наверх залишки. А потім Собеський знизив булаву до козацьких рядів.
Пішли гусари. Спочатку шагом, стремено в стремено, потім все швидше.
- Далі! Далі! – скрикнули ротмістри і поручники.
Гусарія пішла риссю. І на відстані у сто кроків перейшла в кар'єр, а потім в галоп. Шум крил понісся аж до козацьких рядів, але перед тим до них дійшов от голос більш страшніший, могутній тупіт тисяч копит, свист повітря, яке прорізали вістря, та хропіння гусарських коней.
Богун перехрестився, повернувся до тремтячих та переляканих молодців.
- Тримайте стрій, браття! Разом, бо поділені ви ніколи ляхів не втримаєте!
А потім ліс копій знизився до кінських голів, спав з шелестом та фуркотом. Гусари помчали з усією швидкістю, найстрашнішим та найширшим галопом, нічим панцерна лавина, що скочується з пагорбів на козацькі загони!
Спалах вогню пролетів вздовж рядів запорізької піхоти. Де-не-де зламався польський шик, впав кінь, звалився на землю вершник. Тільки часу вже не було…