- В коні! – закричав Собеський. – Проб'ємося!
Коні мчали на найвищій скорості, летіли нібито птахи на крилах.
Запоріжці плюнули вогнем. Перший, другий, третій ряди по черзі опускалися на коліно, уступаючи місцем наступним. Низьким басом рикнули полкові гармати…
Собеський низько похилився до кінської шиї. Поряд свистіла та вила смерть. Валилися з сідел крилаті лицарі, криком кричали поранені коні… Коли він підніс голову, не помітив навкруги себе нікого. Поряд з ними мчали виключно коні без вершників. Як оком сягнути, Марек бачив лише пусті сідла, закривавлених жеребців, під'їздків та арабів та іспанців…
Собеський був не один. Поряд на аргамакові скакав Дантез.
- Тікай, ваша милість! – крикнув він. – Ординці!
Собеський озирнувся. Від козацького табору за ними вже мчала татарська кіннота.
- Ваша милість! – за крикнув француз. – Я їх затримаю! А ти біжи!
- Стій! – скрикнув Собеський. – Стій, Дантез…
Француз утримав коня. Аргамак заіржав, мотнув головою, але слухняно повернув. Дантез схопив рапіру, а потім поскакав до татарів, що наближалися.
- Vive la Fra… - тільки й зумів він крикнути.
Дантез вскочив поміж ординців – і зник, пропав посеред татарів…
Собеський же мчав, летів куди очі бачать, немов на крилах. Він швидко розстібнув та відкинув ярко-червону делію, скинув ковпак, щоб коневі було хоч трошки легше.
- Лети, Золотогривий… Лети до волі, - прошепотів він коневі на вухо.
А потім куля, вистріляна з фальконета, впала прямо під ноги коневі. Золотогривий скокнув убік. Собеський вилетів з сідла і впав на землю. А Золотогривий летів далі, разом з рештою коней. Ще мить, і схил яру розкрився. Верхівці вскочили на пагорб, пролетіли діброву, і потім перед ними розточився широкий степ, залитий сонячним блиском. Гусарські коні, бойові жеребці, ви кормлені на засланих квітом лугах Великої та Малої Польщі, мерини та під'їздки з мазовецької провінції, анатолійці та іспанці з магнатських табунів Червоної Русі та Подвлля мчали крізь степ зі Золотогривим на чолі. Кінь Собеського витягнув голову вперед та летів галопом через будяки та трави. На бігу в нього послабилася підпруга та нагрудник, зсунулося та впало сідло з чепраком, роз'їхалася підвіска френзелів, мундштук випав з рота, визволяючи коня від панської руки. Золотогривий видостався з поля битви, з різні, з вогню, і тепер він біг, ніби вільний дух Польщі, доки не розтаяв в опарах та туманах, доки не розвіявся у вічному світлі…
Богдан Зиновій Хмельницький, гетьман війська запорізького, примружив набіглі кров'ю очі. Усміх викривив його вузькі губи.
- От, Юрку126, і перемога при тобі, - промовив він до Богуна. – Славно ти з ляхами справився. І можеш бути певний нагороди.
Богун нічого не відповідав. Без слова він кинув під ноги гетьманові щирозолоту булаву Калиновського. А позаду запоріжці кидали на стос коронні хоругви. Хмельницький кивнув. Сьогодні він був виключно тверезим. Мабуть Виговський не дозволив йому пити зранку.
- І що я маю зробити з бранцями? – запитав кальницький полковник.
- І от бачиш ти, Юрку, - тихо промовив Хмельницький. – Нащо було ляхів слухати та вступати з ними в договори? Завжди всі вони зрадники. Питаєш, що з бранцями учинити? Так ось як я тобі скажу: мертвий собака не кусається. Виріж усіх. Нам вони не потрібні!
- І що тобі дасть, якщо ляхів вимордуємо?
- Якщо ми їх виріжемо, відійдуть ваші з Виговським амури до Речі Посполитої. Бо вона вже ніколи того не пробачить. Ніколи вже ти, чи будь-який запорізький гетьман не подумає, що Ураїну знову можна з Короною зв'язати. Бо я і сам іноді маю такі думки, щоб все ж-таки повернутися, вклонитися королеві, як я це під Зборовом учинив. І в такі хвилини не знаю я, чи то кабаком об стіну битися, чи бранцеві голову зрубати наказати, або ж напитися з відчаю. А так, коли з бранцями покінчиш, вже не станеш метатися, мов в апоплексії, поміж Річчю Посполитою, нашою волею чи то чужим повелителем. От і кінець, і не буде більше миру з ляхами. У цьому одному я певен. Так що, всім їм горлянки і переріж!
- Я цього не зроблю.
- Не зробиш? От бачиш, а вони бандурист твого, Тараса Вересая на паль всадили! Ось такі вони, ляхи. Ти до них щиро, а вони з каменем за пазухою.
- Як то? Скрикнув Богун. Коліна підігнулися під ним, а через позначене шрамами обличчя пробігла судома. – Так я ж його майже всиновив!
- А ляхи його вбили, - сказав Хмельницький, зловтішно посміхаючись. – І чи станеш ти зараз жаліти псам ляської юшки?
Товстий Нурадин Солтан, що сидів у куті намету, припинив жувати фініки та виплюнув їх на долоню одному з рабів.
- Аллах Акбар! – зі злістю прохарчав він. – Чи я добре чув? То ти, проклятий і віроломний гяуре, бажаєш розпоряджатися моїм ясиром?