Не будь здорова Людовіко, французька Маріє… - приспівка, яку горлали по корчмах та господах в часах панування Яна Казимира, і в якій річ іде про королеву, чи то Людовіку Марію Гонзагу де Невер, яка намагалася душити в Польщі шляхетську демократію.
Розділ ІІІ
Марчін Калиновський – призначення в 1646 році Калиновського польним гетьманом було найбільшим з цвяхів, які вбив до труни Речі Посполитої канцлер Єжі Оссолинський. Калиновський, незважаючи на те, що від 1620 року служив як військовий, не мав до себе поваги в хоругвах, ні серйозного бойового досвіду, і більше, ніж гетьмана, його знали як переповненого гординею та жорстокого магната. В той час, коли він доводив коронною армією, Калиновський не вважав на будь-яку чужу думку, він міг ображати та принижувати солдат, рушити найкращі воєнні плани, нищити будь-які прояви самодіяльності у підвладних. Вже в 1651 році, під час кампанії в Подолії, між Калиновським та супроводжуючим його брацлавським воєводою Станіславом Лянцкоронським виникли суперечки та скандали. Спочатку командири затіяли сварку про булаву, яка залишилася від забитого командира козаків – Данила Нечая; потім же, коли в Шарогроді Лянцкоронський скритикував Калиновського, гетьман, на очах всього війська, показав йому огрядну "дулю", яка в ті часи вважалася дуже образливим жестом. Під кінець 1651 року дійшло і до ще гірших сцен, коли Калиновський принижав офіцерів з полку Миколая Потоцького. До всього цього треба додати факт, що польний гетьман був короткозорим і, як подають історичні джерела, "на стаю добре не бачив"131, він не міг приготувати розумних планів кампанії і, не мигнувши оком, посилав жовнірів на смерть. Для історичного розвитку Речі Посполитої страшною річчю виявилося, що в 1648 році, в час найвищого випробування та загрози для держави, на чолі коронної армії стали магнати, які не мали великого військового досвіду, або ж гетьмани з "надання", які отримали булави завдяки політиці, а не виграним битвам. Це був прецедент, оскільки попередні коронні вожді – Ян Замойський, Станіслав Жулкевський та Станіслав Конєцпольський доходили до своїх постів через довгострокову військову службу, і коли вже одержували булаву, були знаними полководцями, яких дужо цінували. Тим часом, щоб командувати польською армією XVII сторіччя, вже не хватало виключно пихи та магнатського духу. Поза вміннями радити собі в полі, гетьман повинен був бути левом та Ісусом Христом в одній особі. Коронне військо, подібно як і будь-яка тогочасна європейська армія, складалося з шляхетських авантюристів, забіяк та нероб. Тому утримати їх в порядку міг тільки гетьман, який, з однієї сторони, вимагав абсолютної слухняності від солдатів і був готовий примушувати до неї за допомогою шибениці чи катівського меча, а з другої, кохав власних жовнірів, не дозволяв їх кривдити, а страти і рани був готовий винагороджувати з власної кишені. Калиновський же не міг ні одного, ні другого.
…коні з піднятими наверх хвостами, з завитими гривами… - до сього часу до кінця не відомо, чи коні, яких розводили в Речі Посполитій в XVI-XVII сторіччях були окремою расою верхових тварин, чи теж великою групою метисів, що поєднували риси коней зі сходу (турецьких та татарських) з тими, що привозили з заходу. Польський скакун був дещо вільнішим від арабського, але взамін, був дещо більш масивним, більш стійкий до праці та невигод. На жаль, сьогодні від нього не залишилося і сліду. Розведення польських коней під кінець XVIII зовсім захиріло, а скакуни, на яких можна поїздити зараз в табунах, не мають нічого спільного з конями, на яких гусари йшли атаку. Серед існуючих на цей час верхових тварин найбільш подібний до давніх польських скакунів є малопольський кінь, якого ще розводять в декількох місцях на територі нашої країни.
…йопула Рожера де Нім'єра виглядала ну точно як старий, не дуже ошатний польський жупан – всупереч тому, що можна було б судити, національний польський наряд - шляхетські жупан та делія – зовсім не виводяться з турецьких чи татарських костюмів, але ж від йопули, зо була одягом європейського лицарства в другій половині XV сторіччя. Хто не вірить, нехай обдивиться французькі картини цього ж сторіччя, на яких йопули та каптани лицарів більш-менш подібні на пізніші польські жупани. Така мода тоді панувала в цілій Європі серед шляхетно уроджених. Однак, під кінець XV сторіччя, разом з відходом до небуття лицарства, почала змінюватися мода на заході, тоді коли в Польщі, в зв'язку з фактом, що шляхта залишилася на вершині могутності, ця мода вижила, щоб у наступному сторіччі піддатися виразним орієнтальним впливам. Так само і ставропольське підголення голови було середньовічним лицарським звичаєм і зустрічалося навіть у давніх норманів. Будь-який француз, німець чи англієць, який сьогодні дивується зачіскам панів-братів, зображених на старовинних портретах і доводть, що це все якісь варвари, він є дурнем і невігласом, оскільки саме так підголювали собі голови його власні предки вже в Х-ХІ сторіччях. Підголення голови залишилося в звичаї у польської шляхти, оскільки вона продовжувала культивувати лицарські звичаї ще в XVI-XVII-XVIII сторіччях.