Сорок козацьких гармат, що стояли якраз проти польського центру, ревли без перерви. Хмари диму поволі вкривали небо й козацький табір. Небавом гарма, ти ревнули й на лівому козацькому крилі й на правому — зовсім близько від Богуна й Морозенка.
Вечірній присмерк упав на землю. Вже не можна було відрізняти окремих полків і частин: усе злилося в якусь темну, безмежну зловісну масу.
І гуркіт, і гомін, і важке стугоніння землі лунали, немов далекі громи.
Зловорожими блискавицями — все частіше й частіше — спалахували вогні гарматних пострілів.
Здавалося, насувається на польський табір страшна гроза.
Аж ось раптом гармати змовкли. Далеко — якраз проти середини польських в&лів — заблимали вогники смолоскипів.
І тої ж хвилини могутній вибух страшного ревіння пролунав у повітрі.
— О го! — сказав Морозенко. — Ну й волики!..
Богун не відповів: ударили польські гармати.
Немовби якісь незримі велетні кидали в небо в напрямі до козацького табору довгі вогняні снопи: поляки стріляли огнистими бомбами.
— Дивись, дивись! — прошепотів Морозенко. — Воли вже зовсім близько.
Справді: при хвилевому світлі вогнистих снопів, не більше як за сто кроків від польського валу, Богун побачив величезні купи бидла, що з неймовірно страшним ревінням бігло просто на польський табір. Ззаду й з боків, цієї оскаженілої від жаху маси метушилися якісь постаті з великими смолоскипами, вилами й ратищами: то козаки гнали на ворога тисячі здичавілих волів.
— Близько підпускають, собачі сини! — сказав Богун, і поляки в ту ж мить ударили з гармат і мушкетів.
В небі спалахнуло відразу кілька огнистих бомб. Коло самих окопів падали трупом, скажено кидалися в рів, убоки й назад перелякані на смерть, забиті, поранені воли, а за ними, по їхніх трупах, бігли люди з мішками на плечах, котилися вози з Тарасами й колодами, напирали, немов потужні хвилі, піші козацькі полки.
Буря тисячогрудих вигуків, пострілів, вибухів, тупотіння й стогону лютувала по всій лінії польських валів.
— Ну, час уже й нам! — сказав Морозенко.
Богун не почув: усією своєю істотою він був там, коло ворожих валів, де в запеклому бої змагалися тисячі рокованих на смерть озвірілих людей, вирішуючи долю Збаража, Оксани, долю всього народу козако-руського.
Поволі злізли Богун із Морозенком униз. Так неймовірно, так дивно було, що навколо — поблизу — не біжать на видиму смерть люди, не рвуть їх на шмаття гарматні кулі, не січуть мечі, не колють списи…
Богун глянув на небо. В глибині ледве мріяли зорі. Сів на коня, підбіг до полку, дав наказ вирушати…
І вже не думав він ні про Збараж, ні про штурм, ні про Оксану: ходило йому тільки о те, щоб стати з полком на призначене місце, дочекатись, поки Бурляй подасть умовлене гасло, бурею помчати вперед, потрощити, порубати, згнітити ворога або… загинути…
А буря кривавого бою лютувала все дужче. На зміну забитим кулями, порубаним, помісенйм, розчавленим сотням ринули тисячі, десятки тисяч козацтва, татар, посполитих.
Уже не чути було вогнепальної зброї: билися груди з грудьми, стіна зі стіною. Билися мовчки. Лише зловісне «алла» татарське хвилинами спалахувало в тому чи іншому місці.
Неймовірним здавалося Богунові, що поляки можуть оборонятися так довго.
А проте вони не відступали ні кроку. Все нові й нові маси людей кидали гетьман і хан у пекельний вогонь січі: вже більше як стотисячні лави, мов хвилі морського прибою, билися об твердині польських валів, розбивалися об них, одбігали й знов набігали з нелюдською люттю.
Богун знав, що довго так тривати не може. З тривогою помічав він, як безладно відступали й бігли назад козацькі сотні, навіть цілі полки.
— Невже ляхи переможуть? — збентежено шепотів Богунові Приндяк, що стояв поруч.
Богун не відповідав… Йому ясно було лише одно: якщо безладдя серед козацько-татарського війська поширюватиметься, якщо Бурляй чомусь запізниться, — Збараж не взяти.
А Бурляєвого гасла все не було…
А від польських валів усе частіше бігли назад розпорошені, здесятковані, розгублені юрби.
— Бурляй… Ех, Бурляй! — шепотів Богун.
І раптом далеко, з самого краю польських валів — можливо навіть, що межи валами й ставом, — у темряву неба шугонув смолоскип: Один… Другий… Третій…
— Сі-дай! — схвильовано радісно крикнув Богун, і. в одну мить цілий полк уже був на конях.
— Впе-ред! — пролунала команда.
Полк рушив. Спершу спокійно, поволі. Потім усе швидше, швидше, швидше…
За кілька хвилин це був уже не полк, а вихор. Повітря свистіло в ушах Богунові. Здаралося, то не тисяча вершників мчить разом з ним, а то він сам один — блискавично швидкий, могутній, непереможний велет — летить уперед на ворога.