Змішалися й попадали з коней перші козацькі шереги, зчинилася замішанина: перший натиск відбито…
Треба було добувати греблю в інший спосіб.
Миттю позсідали з коней перші козацькі сотні й кинулися на ворожу піхоту пішо.
Але тут ударили на козаків через греблю кінні литовські хоругви.
Скрутно довелося козакам, проте перший наступ кінноти вони відбили.
Кинув тоді Радзівілі на козаків тяжкі гусарські полки — найстрашнішу зброю свою й найбільшу надію.
Згнітили вони козаків, що боролися пішо, потужно натиснули на легку козацьку кінноту, збили перші шереги з поля й ударили всією потугою на праве крило козаків.
Довго тривав нерівний бій: нарешті захиталися козацькі ряди, й праве крило почало відступати до лісу.
Але не розпорошилося: жодне військо не вміло так швидко переходити від кінного бою до пішого, як козацьке: отож позсідали козаки з коней і обсипали ворожі хоругви градом куль.
Змішалися ті й завагалися як від несподіванки, так і від того спустошення, що вчинили серед них густі сальви козацьких мушкетів.
Побачив це Радзівілл і кинув до бою нові полки: угорську й польську піхоту, важких німецьких рейтарів з Райнольдом Тізенгаузом на чолі, а також курляндських драгунів Нольда.
Але не встигли ще підійти ці підкрепи, як ліве крило кінноти Кричевського вже одрізало від табору литовські хоругви. В ту ж мить козаки, що боронилися під лісом пішо, почали сідати на коней і переходити в наступ.
— Звитяга!.. Звитяга! — кричало козацтво, а Радзівілл уже думав про відступ до Рєчиці.
Але тут несподівано наспів з боку Брагіна великий відділ, за яким Радзівілл був послав ще напередодні.
Козаки опинилися межи двох огнів, змішалися й були розірвані на дві частини.
Ворог розпорошив, потоптав і вирубав ліве крило дощенту.
Праве крило на чолі з самим Кричевським відступило до лісу: Кричевський надіявся прорватися до Дніпра й там з’єднатися з Пободайлом.
Але той, як було умовлено, сподівався атаки Кричевського на Радзівілла тільки вночі, отже, не міг перейти через Дніпро своєчасно.
Довідавшися про бій Кричевського з Радзівіллом, Пободайло кинувся до переправи і встиг навіть перекинути частину війська на той бік, але в цей час Радзівілл уже мав повну змогу кинути на Пободайла великі сили й за допомогою своїх численних гармат примусити козаків знов повернутися на лівий берег.
Отже, Кричевському доводилося тільки загинути з честю.
Вибравши найоборонніше мЛце в лісі, козаки окопалися й загородилися поваленими нашвидку деревами, гіллям, вітроломом і навіть людським і кінським трупом.
За півгодини це був уже міцний табір.
До пізньої ночі кидав Радзівілл у атаку все нові й ноівісили й громив козаків з гармат, але Кричевський відборонявся як лев.
Ледве півтори тисячі залишилося з усього козацького війська, але вони чинили в ворожих рядах таке спустошення, що навколо їхнього табору лежали цілі гори забитих.
Настала ніч. Радзівілл наказав дати гасло на відступ, він не хотів марно тратити сили й розрахував вірно: знесилених козаків на ранок можна було взяти голіруч.
Серед недобитків майже не було непоранених. Петра забито ще біля греблі, Максим дістав огнепальну рану в плече, самого Кричевського було тяжко постріляно й порубано.,
Але старий полковник не занепав духом. Він міркував, що поодинці козаки легко можуть вимкнутися з табору, запасти в лісах і нетрях і таким чином урятуватися.
Ніч була темна. До краю стомлені козаки лежали покотом, але майже ніхто не спав. Де-не-де чутно було стогін поранених.
Максимові плече майже не боліло. Він лежав поруч з іншими й безгучно плакав. Йому жаль було й себе, й Петра, й Кричевського, й усіх козаків, що загинули і мали загинути. Його лякала й нестерпна зловорожа тиша цієї останньої, як він гадав, ночі, й страшне мовчання темного лісу, й те невідоме, що мало бути взавтра.
Аж раптом почувся шепіт:
— До полковника, братове, до полковника…
Максим пішов разом з іншими.
Кричевський лежав на зроблених нашвидку ношах.
— Можуть урятуватися майже всі,— сказав він тихим, але чітким голосом, — наказую всім поодинці залишити табір.
— А пан полковник? — запитав хтось несміливо.
— Я залишаюся тута. Лишіть мене якнайшвидше.
Козаки стояли розгублено. Четверо старих січовиків підняли ноші й хотіли нести.
— Залиште! — голосно скрикнув Кричевський, не мовби й не був поранений. — Залиште. Наказую.
Козаки підійшли гг|Лщатися.
— Не треба, — сказав Кричевський, — часу небагато. Прощайте. Дякую… Прощай, батьку…