«Дурниці, все це дурниці,— думав Богун, — ось-ось підкопаємося під саму башту, а тоді…»
«Поки ти тут копатимешся, Оксана з голоду вмре!» — несподівано, мов залізом розпеченим, краяла серце думка, а Але Богун не піддавався. Глибоко затаїв він од усіх 1 свою тугу, був, як завжди, веселий, дотепний, бадьорий.
Копальні роботи посувалися швидко. Залишався всього лише один день до рішучого нападу.
Богун значно повеселішав. Здавалося йому, що передбачено кожну дрібницю, що напад, без сумніву, буде вдалий.
У такому настрої, щось опівдні, подався Богун до Хмельницького умовитися щодо штурму на другий день зрана.
У гетьмана він, як звичайно, застав Зорку, Виговського й ще декого з старшин.
— Цікаві новини, Богуне! — сказав Хмельницький, і з тону його важко було уявити, чи добрі новини, чи ні.
— Універсал Яна Казіміра з ласки божої короля польського! — урочисто промовив Зорка.
— Ану, читай ще раз, — звернувся до Зорки Хмельницький.
Зорка проковтнув слину, відкахикнув, але почав не зразу, а глянув чомусь у куток, де сидів той шляхтич, що привіз універсал.
Вогун глянув на шляхтича й собі.
— Прошу, — сказав Хмельницький, — пан Богун ще не знає пана Напєрського: це найкращий наш приятель і ворог магнатів.
«Щось молодий дуже цей «приятель», — подумав Богун, глянувши на Напєрського, — і звідки тільки гетьман цих ляхів викопує?..»
Напєрський помітив Богуновий недоброзичливий погляд і встав.
Був він невисокий, стрункий, одягнений чорно і взагалі якийсь незвичайний…
Глянув на Богуна приязно, посміхнувся йому, але зараз же з неприродно суворим виразом обличчя схрестив руки, на грудях і гордочііакинув назад голову.
Сірі великі очі його здалися Богунові якимись чудними.
В цю мить Зорка почав голосно:
— «Ян Казімір, з ласки божої король Польський, великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Жмудський, Інфлянтський, Смоленський, Чернігівський, а Шведський, Готський, Вандальський дідичний король.
Ознаймуємо всім узагалі й кожному зокрема, кому те відати належить, а саме: полковникам, осавулам, сотникам, отаманам і всім молойцям війська нашого Запорозького ласку нашу королівську.
Бажаючи на початку панування нашого ласку нашу війську нашому Запорозькому показати, надали ми були вам гетьмана през послання йому хоругви й булави, розуміючи, що той, котрому ми ласку вчинили, повинен вірності нам дотримувати… Але той здрайця Хмельницький…»
— Так, — перепинив Богун, — чули вже. Читай краще, щоб коротше виходило.
Але Хмельницький хотів, щоб прочитано неодмінно від слова до слова.
Ледве подужавши заплутане речення про «здрайцю» Хмельницького та про його провини перед королем і Річчю Посполитою, Зорка промочив горло медом і тягнув далі:
— «Претож складаємо ми його (Хмельницького) з гетьманства й оголошуємо, щоб мали його за здрайцю нашого й усієї отчизни й народу руського за неприятеля. Наказуємо, щоб його більше за гетьмана не Мали й не знали та ні в чому не слухали, але згромадилися до Семена Забуського, котрого вам за гетьмана владою й повагою нашою королівською призначаємо…»
— От уже й справді: наша Парася на все здалася, — зауважив Богун.
— Або сказати краще: господи помагай з ночвами на Дунай, — пожартував Зорка й майже не зупиняючись зачитав далі:
— «Котрі тоді з вас послухають розказу нашого й будуть громадитися до згаданого Семена Забуського тих ми з ласки нашої приймаємо й, бачачи, що від того здрайці ошукані були, — всю вину вам вибачаємо, а вас при правах ваших і вольностях заховуємо… А якщо поміж вами знайшлися б такі неслухняні, що до ласки нашої королівської поставилися б із погордою, — маємо надію на пана бога, що допоможе нам проти них… але сподіваємося, що та ласка наша прихилить вас усіх до миру й належного нам послушенства…
Іоаннус Казімірус рекс».
— Оце і все? — запитав Богун.
— Усе,
— Варіат! — несподівано скрикнув Напєрський.
— Ну, а ти що скажеш, пане гетьмане? — звернувся Богун до Хмельницького.
— Скажу, що коли б це було за Владислава Четвертого або хоч під Замостям, то може б іще козаки й пойняли б віри… А ти як гадаєш?..
— З попелу галушки не вдаються… А універсал справді дуже цікавий… Треба Негайно ж оголосити на всіх полкових радах… Треба, щоб у війську не було жодної людини, яка б не чула цього універсалу…