— Та що ти? Це ж така буде замішанина!..
— Це ж таке почнеться! — почав був Виговський.
— Не розумію, — перебив Богун, — краще від такого універсалу й бажати не можна… Ви ж дивіться, — король хоч би на сміх щось пообіцяв: кладіть, мовляв, зброю до ніг і чекайте на мою ласку… І це після Пиляви, після Львова, після Меджибожа!.. Це тоді, коли вся країна знов піднялась на панів… 1 кого ж призначає на гетьмана? Забуського!.. Та це ж курям на сміх!..
— Не зовсім, — поважно сказав Виговський, — серед старшини саме ім’я королеве багато важить…
— Серед 4 старшини!.. А серед поспільства?.. Серед простих козаків?.. І що таке врешті та старшина?.. Ті, що тільки про те й мріють, щоб панками й підпанками поробитися?..
— Ну, почав уже своє! — захвилювався Хмельницький. — Старшина не така вже й погана… А що ж ти — без неї хотів?.. Але річ не в тім: зовсім не час тепер війську ради розводити… Жодних поголосок, жодної замішанини: треба діло робити!
«І чого вони все остерігаються? — гірко думав Богун. — А все цей лис Виговський…»
Злість на гетьмана, на генерального писаря, на їхню полохливість і поміркованість з несподіваною силою спалахнула в Богуновому серці.
«І котрий уже це раз? — думав він. — Як тільки треба про щось сповістити козацтво, поспільство, як тільки треба поради від усього війська, — завжди вагання й побоювання. І коли б ще хто інший боявся, а гетьмана ж люблять і слухають… Звідки ж цей жах перед простими козаками й поспільством? Ой, дограється колись гетьман!..»
— Як там собі хочете, — гостро сказав Богун, — а те й піп посвятився, щоб по церкві крутився: на те й гетьман, щоб військо про все в свій час знало…
Хмельницький розсердився й почав заперечувати.
Богун відповідав йому все гостріше. Але раптом думка, що завтра, може, паде Збараж, що завтра може й Оксану врятують, настільки опанувала його, що він на превелике здивування присутніх несподівано перестав сперечатись, помовчав, коротко вмовився з гетьманом про наступ уранці й пішов геть.
— Дивна людина! — почув він за собою закрадливий голос Виговського. — Я гадав — він за шаблю схопиться, аж він…
— А чорти б вас усіх побрали з тими міркуваннями! — вилаявся Богун.
Стримувана під час розмови з гетьманом злість раптом спалахнула з новою силою:
— Ну, дайте тільки Збараж узяти: я тоді з вами інакше поуоворю! Годі вже в піжмурки гратись!..
12
…….
13
Становище діда Панаса й Оксани було безпорадне: втекти зі Збаража не було жодної змоги, чекати, що козаки візьмуть замок і місто ближчими днями — теж не доводилося, бо військо козацьке лише починало підходити.
Надії відшукати на час облоги якийсь притулок у місті або в Пригрудку теж не було: про Соломона й думати не доводилося, а про попа після останньої з ним розмови дід Панас навіть і згадати без огиди не міг.
Надходила ніч. Треба було на щось зважитися.
Дід глибоко замислився.
— Ну, що ж, доню, ходім, — нарешті нерішуче сказав він.
І коли Оксана звела на нього свої покірні сумні очі, люта злість на попа раптом спалахнула в грудях дідові:
— Уб’ю, задушу патлату ганчірку, коли не допоможе!..
Піп довго не відчиняв: боявся.
— Прийшли до тебе, панотче, підночувати, — спокійно, наскільки зміг, промовив дід.
Піп затрусився.
— Кажу, ночуватимемо в тебе. Тут, здається, хата й кімната? Ну, от. То, значить, перебирайтеся зі своєю старою в хату. Кімната хай буде оцій дівиці. А я й надворі десь перебуду…
Дід говорив настільки твердо й спокійно, що піп навіть не подумав йому заперечувати.
Розгублено метушився він по кімнаті, підсмикуючи підрясника, посмикуючи себе за сиву кудлату бороду й кумедно підморгуючи носом:
— Будь ласка, будь ласка… Для таких гостей… Мій дім — ваш дім… Тільки… тільки… Скажіть мені… Так несподівано… скажіть, що… трапилося?.. І потім…
— Козаки візьмуть Збараж не сьогодні-завтра, — чітко промовив дід.
— Свят, свят, свят!.. Тобто хай бог благословить… І нині, і прионо…
— І во віки віків. Поки козаки прийдуть — мусимо в тебе жити.
— Жити?! У мене?.. Та де ж? Та поляки ж…
— Для кого — поляки, а для нас вражі ляхи!.. Мусиш нас переховувати. Інакше…
— Во ім’я отця, і сина…
— І святого духа.
— Во ім’я отця, і сица, і святого духа — ви помиляєтесь, діду. Хіба ж я заперечую?.. Треба пожити? Живіть… Я ж хіба що?.. Моя хата скраю… Тобто я хочу сказати — хай бог допоможе ревнителям віри грецької… Козаки візьмуть Збараж… А як не візьмуть?..