— Візьмуть.
— Щасти їм господи!.. Да воскресне бог і разточаться вразі його… А ви тут у мене… як дома… еге ж, як дома. Скажу: родичка моя з батьком утекла від хлопів, тобто від козаків… Ні… скажу — родичка, а ви, діду — хворий із шпиталю. Вас же там бачили… Ну й живіть… А козаки ж візьмуть… Правда ж, за день-два візьмуть Збараж?..
Далекий гарматний постріл був йому за відповідь.
Піп перехрестився й зразу якось повеселішав: думка, що козаки таки повинні взяти Збараж — і то дуже швидко — нагадала йому, що з дідом слід поводитися обережніше й, боже борони, якось його образити.
— Гм, гм… — знову забігав піп. — А кажуть, у війську запорозькому й церковно-служителів досить?.. Кажуть, справжніми козаками поробилися, навіть бороди поголили?
— Є й такі…
— Гм… гм… ну, а потім, після війни як же — знов гадають правити в церкві, чи як?
— А то вже як кому… Шевці підуть чоботй шити, кравці — кравцювати, а попи службу божу правити: кожному своє.
Оксана, певно, хотіла щось зауважити, але дід моргнув їй — мовляв, мовчи, доню, й вона не сказала нічого.
Радіючи, що поволі втягує діда в розмову й примушує Потроху забувати перше неприємне враження, — піп то запитував, то наводив слова святого письма, то, нарешті, підлесливо запевняв, що він дуже радий стати козакам у пригоді.
Дідові тільки цього й треба було.
Другого дня Оксана вже сиділа в поповій кімнаті. Тут же, на лаві, влаштували для неї широку постелю, на яку вона повинна була лягти негайно ж, якщо до попа з’явиться хтось чужий.
Щоб Оксана була зовсім подібна до хворої, дід за допомогою крейди, вугілля й масла розмалював їй обличчя так уміло, що вона скидалася на хвору, вже літню жінку далеко більше, ніж на молоду дівчину.
Дід до шпиталю вирішив не йти й теж оселитися в попа: боявся залишати Оксану саму.
Він сподівався, що за кілька день козаки будуть уже в Збаражі,— отже, поляки не встигнуть не тільки звернути уваги на нових пожильців попових, а навіть опам’ятатися…
— Не турбуйся, доню, гетьман їх так скрутить, що й незчуються! — весело потішав дід Оксану.
Але коли після першого й другого штурмів Збараж не піддався, коли, мов зловісна хмара, нависла над містом загроза довгої облоги й голодування, — дід посмутнів і захвилювався.
— Сьогодні не взяли — завтра візьмуть, — немовби виправдувався перед Оксаною. А сам з тривогою й занепокоєнням придивлявся до всього, що відбувалось навколо.
Вигляд міста змінився до неймовірності. Годі було побачити на вулиці когось із міщан. Хати в Пригрудку завмерли й немов причаїлися.
Тільки польські жовніри з ранку й до пізнього вечора вешталися по хатах, шукаючи якоїсь поживи. Чимало їх і зовсім розташувалося по міщанських дворах. Щодня ставали все нахабніші. За кілька день у коморі в попа стало пусто, хоч підмітай.
Дід Панас ледве встиг якось вихопити чверть мішка гречаних крупів і заховав їх на горищі так, що й сам піп не знайшов би.
— Це для «хворої», про всяк випадок, — казав він попові,— тобі ще парафіяни принесуть.
Але ніхто не ніс. Піп від безсилої злості зжовк і позеленів. Тепер не було в поляків лютішого, ніж він, ворога.
— Настає, настає час суда божія, — шепотів він дідові, — чули, що з найстаршим регіментарем трапилося?..
— Це з Фірлеєм?..
— Так, так, з Фірлеєм… Корогву його громом розбило!
Штурми не припинялися. Все більше й більше з’являлося в Пригрудку поранених і хворих. Шпиталик при церкві й більша частина хат були вже повні, а жовніри з’являлися щодня все з новими ношами.
За якийсь тиждень вояків польських просто не можна було пізнати: чепурні, ошатні й веселі першими днями, вони ходили тепер обдерті, з потрісканими рушницями, похмурі, схудлі. Обличчя їм почорніли, лиця позападали й заросли-бородою, очі гарячково блищали, і проте, здавалося, духом не занепадали. Прислухаючись до їхніх розмов, дід Панас якось почув, що король з відсіччю близько, й що Ярема видав наказ не стріляти на татар.
— Угода в їх із ханом, чи що? — непокоївся дід і з тривогою прислухався по- вечорах- до бучних бенкетів у замку.
— Гуляй не гуляй — все ’дно перед смертю не надихаєшся! — підморгував він Оксані.
Але вона відчувала його неспокій і сама непокоїлася:
— Бенкетують — отже, певно й гадки не мають піддаватися козакам…
Але за кілька день бенкети припинено.
Оголошено наказ: усе борошно, жито, всю, яка є, живність негайно здати до замка.