Жовніри половили останніх курей по садках і полювали вже на котів.
Піп із попадею перебивалися невідомо чим. Дід варив для себе й Оксани гречану кашу, але не щодня: треба було ховатися від жовнірів, бо ті тільки й стежили, чи не вариться в кого що-небудь. Простеживши, вони забирали все, що було в печі, й тут же жадібно їли.
Не краще було й з водою: козаки, певно, навмисне понакидал'и в став кінського й людського трупу, й вода почала тхнути мертвлятиною.
У місті було кілька колодязів, але майже всю воду вибирали для війська, й міщанам рідко коли щастило добути відро-два.
На щастя, часто перепадали дощі, навіть зливи.
Одного вечора розлютувалася така буря, що пошкодила в Пригрудку кілька будівель і напівзірвала дах на дзвіниці.
З цього приводу зголоднілий і вкрай знервований піп пророкував і собі, й дідові, й Океані неминучу смерть.
А проте другого ранку таки подався одвідати декого з парафіян: чи не пощастить, мовляв, розжитися хоч на шматочок хліба?
Повернувся несподівано швидко, страшенно збентежений і переляканий.
Умостився в кутку за пічкою і все хрестився й мурмотів собі щось у бороду. Тільки надвечір трохи немов заспокоївся й прийшов до Оксаниної кімнати.
Побачивши його, дід Панас і Оксана спершу гадали, що він збожеволів. Борода йому була покуйовджена, в деяких місцях повисмикувана, очі неспокійно блукали, руки трусилися.
— Що вам, панотче? — ласкаво спитала Оксана.
— Ой доню, в ясир… татарам… Ледве в ясир мене не погнали!..
— Коли? Як? — аж скрикнув з несподіванки дід.
— Майже всіх міщан повигонили жовніри з міста.
Й мене гнали. Вирятував господь… не дав іспити чашу сію… А ті — пропали: зразу ж за містом татари позаарканювали…
«От якби й нас були вигнали!» — одночасно подумали дід і Оксана.
Наступного дня з ранку й до вечора вони тільки й робили, що прислухалися, чи не вигонять людей з міста знов.
Але все було тихо й того, й другого, й третього дня…
Навіть і люди з Пригрудку зовсім, здається, кудись позникали.
Тільки голодні, схудлі, аж чорні^ страшні жовніри тінями тинялися по вулицях.
Якось опівдні збудували вони на базарі високу шибеницю й повісили двох міщан: одного старого з довгою сивуватою бородою, другого хлопця — не старішого від Максима.
— Це наші: кравці пригрудські,— зловісно повторював на смерть переляканий піп, — те й нам буде…
— Кепсько! — безнадійно махнув рукою дід, поглядаючи, як чорна галич зліталась на трупи. — Не везе з самого початку…
Оксана була такої ж самої думки. Навіть більше: десь у глибині підсвідомо зростало й міцнішало в ній переконання, що то вже її доля така: ніколи не бути з Богуном у парі.
Сірим, одноманітним і непотрібним здавалося життя.
— За гріхи мої все це, за гріхи, — шепотіла Оксана, гостро пригадуючи усі свої поневіряння й прислухаючись до, здавалося, таких недалеких гарматних громів, до дикого, буряного ревіння безнастанних упертих штурмів.
Колись разом з дідом вона сподівалася: «Ну, сьогодні кінець Збаражеві». Тепер, останніми днями, вже й цієї втіхи їй не було.
А дід тільки хитав головою, спостерігаючи, як худне й марніє дівчина.
Щодня потішав він її новинами:
— Ляхи збираються покинути місто, заперлися в замку…
— Трактують із козаками… Гетьман усіх обіцяє пустити вільно, — тільки б видали йому Ярему й Конецьпольського. У війську з цього приводу шемрання…
— У ляхів припасу на три-чотири дні: ось-ось забере їх козацтво голіруч…
— Кажуть, що гетьман тепер штурмуватиме безперестанку: війська ж багато — частина спочиває, частина штурмує…
Оксана вдавала, що цікавиться й радіє. Але певність, що так і загинути доведеться, не побачивши Богуна, з кожним днем опановувала її.
Дід давно вже зменшив утроє свою пайку, непомітно віддаючи решту дівчині:
— Хай підгодується: може, повеселішає.
Та гаразд уже й підгодовуватися було нічим.
Дід спробував пошукати по ближчих хатах якоїсь живності, але всюди натрапляв на жовнірів — злих і голодних.
Один навіть пішов за ним назирці й довго, не ховаючись, привидом стояв перед поповою хатою.
Це до краю збентежило діда.
Й недаремно: другого дня жовнір з’явився ще з одним — таким, як і сам, — схудлим і здичавілим. — їсти давай!.. їсти, псякрев! — закричали на попа, що ледве стояв на ногах.
— Їсти! — завив найдужчий і схопив попа за бороду.
Піп упав навколішки.
Жовнір штовхнув його ногою й кинувся до печі. Там уже давно не топилося.
Жовніри почали нишпорити по всіх кутках.