— А! — закричав найдужчий, прочиняючи двері в Оксанину кімнату. — Тут і молодичка є!.. Ходім, брацішку, полапаємо, чи нема в неї молочка…
Жовніри з нахабним реготом ускочили до кімнати й стали коло Оксаниної постелі.
Оксана лежала, закривши очі й затримуючи віддих.
— Ти ж чого не встаєш? Ач, як розляглася, кобила! — крикнув найдужчий.
— Вона хвора, ясновельможне панство, — стиха промовив дід, увіходячи в кімнату й тримаючи руку за пазухою.
— Хвора? На що?.. Ззаду чи спереду? — зареготав жовнір.
— Ану, полапаємо! — сказав другий, нагинаючись до Оксани.
— Не руш!.. Не руште, вельможний пане! — закричав дід не своїм голосом.
Жовніри витріщилися на нього здивовано.
— Вона хвора… В неї… пошесть якась страшна… Сам лікар регіментарський казав: не можна торкатись, — удаючи переляканого, зашепотів дід.
— Яка там пошесть? Чий лікар?..
— Самого яснєосвєцоного… Казав не торкатись, а то пошесть піде по всьому війську… Вже й так он від неї двоє померли…
Жовніри подивилися недовірливо, але від Оксани трохи відсунулися.
— Що ти лопочеш? Які двоє? — з прихованим острахом запитав той, що нагинавсь до Оксани.
— Батько й мати її. Як тільки приторкнулися — так зразу й померли…
— Ну, а вона ж чого?..
— А ходіть-но, пане, на хвилинку сюди, за двері, я вам розкажу… — таємниче прошепотів дід.
— Стій тут, не відходь, — сказав жовнір товаришеві,— я зараз вернуся… Крутить щось цей старий пес…
— До неї нечистий літає,— прошепотів дід, коли вони вийшли в сіни.
— Нечистий?.. Брешеш ти, собацюго! — скипів жовнір.
— Боже мене борони, пане!.. — тремтячим голосом відповів дід, почуваючи, що жовнір йому не йме віри,
І раптом дідові очі спалахнули незвичайним огнем.
— Хай мені очі повилазять: щоночі літає!.. Через оту он дірку, — показав він у куток, угору.
Жовнір глянув, витягнув шию.
У ту ж мить дід з усієї сили полоснув його кривим ножем по горлу.
Кров приснула дідові на одежу. Жовнір важко гепнувся на долівку.
— Нещастя! — перелякано закричав дід і сховався в темний куток. — Другий жовнір вискочив з Оксаниної кімнати, скрикнув, схилився над трупом.
Дід з нелюдською спритністю плигнув і вдарив його ножем трохи нижче потилиці.
Забитих дід позакопував за допомогою попа за коморою.
Пообмивав та позасипав, де можна було, кров. Одягнув другі штани й сорочку.
До Оксани заходити чомусь вагався. Щохвилини чекав, що хтось прийде розшукувати жовнірів.
День минав, а ніхто не приходив. Дідові трохи немов одлягло від серця. Але все ж таки він боявся тепер за
Оксану й за себе так, як ніколи ще не боявся нічого в світі.
«Коли не візьмуть завтра наші Збаража — край!» — уперто не давала спокою думка.
Надвечір дід так чомусь захопився нею, що на хвилину навіть забувся про жовнірів.
А коли перед вечором загарчали в козацько-татарському таборі тарабани, дідові так нетерпляче схотілося побачити штурм, що він без вагання здійснив свою давню мрію полізти на дзвіницю.
«Скажу, дивився, чи не можна полагодити, — міркував він, оглядаючи напівзірваний бурею дах».
Вгорі дід причаївся коло дзвонів і глянув у далечінь — на козацький табір.
Широка, ледве освітлена останніми променями сонця, похила до Збаража рівнина геть-чисто вкрита була великими, темними, рухливими купами: то шикувалися до наступу козацькі полки.
У переміжках між ними поволі сунулися до польських окопів високі башти — гуляй-городи.
Дід нарахував їх щось півтора десятка. Полки насувалися, наче темні хмари. Гуляй-городи серед них здавалися живими велетнями-ватажками.
Тривожно озвалися сурми в Збаражі. В вечірньому присмерку ще дужче, ще голосніше загарчали вдалині тарабани, гримнули й грізно, потужно загули казани.
І вдарили разом десятки гармат, струсонувши землею, й спалахнули в присмерку на верхах гуляй-городій огні пострілів: штурм почався…
— Скільки вже їх було!.. — прошепотів дід і, почуваючи, що в голові йому крутиться, а ноги тремтять і підгинаються, почав злазити.
Думки налітали вихором, плуталися, змагалися, немов завмирали, й знову спалахували. Про що він думав — дід би не міг сказати. Почував тільки, що не може залишатися на самоті.
Пішов до Оксани. Не розмовляючи, голодні, до краю знесилені подіями останніх днів, вони просиділи вдвох цілу ніч. Вони знали, що вже нездатні чекати, нездатні боротися…
Штурм не вгавав цілу ніч.
А на ранок — ще тільки сіріло — страшний галас зчинився в Пригрудку.