— Коротше, коротше, Зорко: ти тут не орацію розводиш.
— Я хочу тільки сказати, що становище було несприятливе. Залишалося одно: споряджати потроху реєстр, зволікати з виконанням умови.
Богун підійшов до столу, випив меду, налив Зорці й трохи вже спокійніше додав:
— Та ти сам поміркуй, Самійле… Пам’ятаєш, як ото Корецький завзявся був прискромити своїх підданих?..
Пам’ятаєш, як несподівано з’явився в своїх маєтностях ледве не з двома тисячами та й почав різати людям вуха, носи, а декого й вішати?.. У вас там, у Чигирині, певно й чутки ще не було, а в нас тут таке піднялося!.. Ну, дали ми ото хльосту Корецькому, ще деяких панів викишкали з «гніздечок» — гадаємо, край-, не з’являться вже з чиншами та данинами… Аж ось — і двох місяців не минуло — приводять до мене якогось… Годований такий, зухвалий…
«Я, каже, офіціаліста самого Вишневецького князя… На Задніпрянщину, каже, їду». Та так, знаєш, урочисто, з погордою… «Ага, думаю, тебе якраз нам і треба».
— А що, кажу, хіба й князь Ярема вже до Лубен повертатись намислив?.. Довгенько, кажу, щось він у Варшаві барився… А той мені: «Справи, каже, пане полковнику, важливі справи затримували… Отож, каже, і відрядив князь поки що нас, офіціалістів своїх». Ох, думаю, й нахіба ж ти, жаба твоя баба!.. «А не страшно, кажу, що хлопи тепер покозачилися?..» — «Минулося, каже, минулося вже: я, каже, від самого пана писаря генерального охоронного листа макщ Та й витяг і показує мені того листа… А на ньому й печатка, й підпис Виговського, і все як слід: ті, що не в реєстрі, мають коритися панові… Та ти ж подумай, якому панові… Яремі!..
Богун випив ще меду.
Зорка мовчав з таким виглядом, начебто нічого незвичайного не почув.
— Ну й що ж ти тому офіціалістові зробив? — запитав він перегодом.
Богун витягнув шию й виразно провів по ній рукою: повісив, мовляв.
Зорка похитав головою.
— Що, не подобається? — посміхнувся Богун. — А хіба не казав колись гетьман: «Хай, мовляв, гадають, що ми договір виконуємо, — по суті ж і кроку не поступимося». От тобі й не поступилися… Ти гадаєш, я не знаю, як отой твій Виговський «не поступається»?.. Гадаєш, не знаю, що там у вас, у Чигирині, щодня як на ярмарку?.. Це ж сором: за гетьманом та за писарем генеральним панські й магнатські служебники купами ходять… «Дайте, мовляв, листа охоронного, ой, страшно, мовляв, без універсалу до підданих їхати…» І що ж? Дає Виговський і листи, й універсали: їдьте, мостиві пани, стрижіть овечок… А поки що заплатіть мені за листа охоронного стодвісті червоних… Ну, чим не канцелярія!?
— А ти що, хотів, щоб ми їх там, у Чигирині, вішали?.. Та в Польщі б таке піднялося…
— Вішати не вішати… Суть не в тому: звичайно, тепер гетьманові про це й мріяти не доводиться… Але не панькайтеся ж ви з ними, не листуйтеся з Конецьпольськими, Вишневецькими, Потоцькими.
— Ех, Іване, Іване!.. Це вже дрібниці,— зітхнув Зорка. — А ти поміркуй… Інакше ж не могло бути. Розумієш, не могло. Гадаєш, мені, чи гетьманові, чи Виговському подобаються ті Киселі та Вишневецькі?.. Ти зрозумій: або війна, або треба якось про око бути з панами в злагоді. Та ти не кидайся так: і чортові, кажуть, часом треба свічку запалити… Нічого не зробиш, договір… Ми ж поки що не окреме князівство. Не можемо ж ми сказати панам: ось кордон — сидіть собі за ним і не рипайтесь…
— А чи не гетьман колись казав: де сила не візьме — треба розумом надточити? Договір… Ну, добре. А спромоглися ж таки деякий час панів не пускати! А бояться ж вони чомусь і до мого, й до Нечаєвого полку їхати?.. А на Київщину та на Чернігівщину чогось посунули?.. Ото ж я й кажу: не було вже змоги з цим зволікати — хай би гетьман і написав: «їдьте, мостиві, до своїх маєтків, тільки без війська». А люди б уже знали, що з тими мостивими робити. Впоралися б не згірш, як я з отим офіціалістою Яреминим… Потилицю чухаєш?.. Чухай, чухай. Та не забудь, скажи гетьманові, що в людей ось-ось-ось терпець увірветься!.. Бачив поля дорогою?.. Скажи, що тут майже всюди так: не орано, не сіяно, не хочуть люди панам або татарні хліб сіяти… А пересельців не зустрічав? Ні? А я їх майже щодня бачу: кидають усе, йдуть у Московію…
Богун зітхнув і замислився.
— Ну, досить із тебе на цей раз, — підвів він голову, — прощай… Он і так уже коні давно ждуть.
— Прощай… — сказав Зорка, обтер рукавом губи, наче хотів поцілуватися, але, глянувши на Богуна, завагався й вийшов із хати, низько схиливши голову.
2