Після від’їзду Зорки від гетьмана довго не було ніяких звісток.
Богуна це дратувало: адже ж і дитина могла б тепер зрозуміти, що поляки спішно готуються до війни…
Захопити козаків несподівано, вдарити на них іще до весни, до трави, поки не встигли підійти татари, позбавити козаків чи не найкращої їхньої зброї — можливості окопуватися під час великих боїв, — на це без сумніву повинні були розраховувати польські гетьмани…
І в міру того як надходили люті морози й укривали землю глибокі сніги, Богун ставав усе смутніший і заклопотаніший.
Рідко коли можна було застати його дома: їздив то по сотнях свого полку, то до Нечая, то знов до уманського полковника Йосипа Глуха;
В Кальницькому полку за реєстром було дев’ятнадцять сотень і близько двох тисяч козаків, у Брацлавському… двадцять дві сотні й козаків майже три тисячі, в Уманському — чотирнадцять сотень, козаків — три тисячі.
Усього за реєстром було шістнадцять полків, а козаків у них близько сорока тисяч. Але коли рахувати й так звані «охотницькі», — у Хмельницького було двадцять шість полків, а козаків понад шістдесят тисяч.
Отже, полки Богуна й Нечая складали тільки одну двадцяту частину всього козацького війська.
У крайнім разі Богун і Нечай могли рахувати ще на Уманський полк, але він був порівняно далеко від граничної лінії, та й полковник Глух навряд чи зважився б на рішучі дії без гетьманського розказу.
А рахувати на швидку поміч від гетьмана тепер, після розмови з Зоркою, навряд чи доводилося: Хмельницький і раніше поглядав на Богуна з Нечаєм скоса, тепер же, певно, й зовсім уважає їх за ворогів…
А до того ж іще не минало й місяця, щоб не було поголосок про обрання Нечая на гетьманство, про сварки його з Хмельницьким та про те, що гетьман із старшиною продалися ляхам, а Нечай, мовляв, хоче їх скинути та повернути на козаків усе поспільство…
«Не простить цього Нечаєві гетьман, ой не простить, — думав і боявся думати Богун, — ще й така думка, чого доброїч, влізе йому в голову: «Нехай, мовляв, трохи провчать ляхи Нечая з Богуном…»
— Та чого ти, синку, такий сумний? — не раз казала баба Ївга. — Он, дивись, Оксана від того смутку зовсім змарніла… У людей, як у людей, а у вас… і одружилися ж зовсім недавно, а ти тільки й знаєш, що кудись їздити…
То ще коли війна ота проклята була, ну, тоді зрозуміло, не про жінку козакові думати. А тепер же, слава тобі господи, не воюєте…
— А я й сам гаразд не розберу — чи воюємо ми, чи не воюємо, — посміхався Богун, — краще б уже воювати…
— Господь з тобою, синку! Мало хіба під Збаражем та у Молдаві людей загинуло?.. А поранених, покалічених скільки!.. Хіба було коли-небудь стільки калік, як тепер?.. Не бачив хіба, скільки тепер їх збирається під церквою? А в Оксани з Оленою мало хіба їх буває щодня?.. «Краще воювати!» Та дай боже ніколи не зазнавати такого лиха, як за минулої війни… А голодувати хіба давно люди перестали?.. А пошесті хіба й досі не косять людей, як траву?.. А в ясир хіба мало татари погнали?..
— Почала вже своєї стара! — перепиняв дід Андрій. — А давно хіба пани на християнах воду возили?.. А давно хіба відтинали руки, носи, вуха? Давно катували, гірше, ніж у пеклі їх, недолюдків, катуватимуть?..
— То тепер уже ж не катують? Он пан Зорка казав, що в наших полках тепер уже нові пани: полковники й сотники!.. Ці вже людей у ярма не запрягатимуть… То й ляхи, на їх дивлячись…
— Якраз! — сердився дід Андрій. — Отож-то й біда, що невідомо хто на кого дивиться, хто за ким мавпує… А ти б краще, стара, поралася б отам коло печі, замість не в своє діло втручатися…
— Ото, який ти, прости господи, хіба ж я що?.. Я тільки хотіла сказати, що по інших полках, пан Зорка казав, полковники, й старшини не те що наші: там як вийдуть — усі в кармазинах, у саєтах, — куди тобі!.. Там сотникові, сотниківни, полковниці — в шовках та в оксамитах!.. А наші Йван з Оксаною — він у кожусі, вона в кожушанці, немов козаки прості… Отож я й кажу: якби жив Іван і вдягався й полковникував по-людському, може б і Оксана трохи повеселішала…
— То, виходить, на твою думку, тільки той і полковник, що в кармазинах?.. Добалакалася!.. Годі.
Подібні розмови дедалі траплялися все частіше.
Богун знав, що баба Ївга не може дивитися спокійно, як марніє Оксана, він знав, що й Оксана сумує через нього, через те, що він дуже рідко буває дома, а коли й буває, то майже ввесь час віддає полковим справам.
Але що він міг зробити? Він і так уже давно доручив Филонові Немирі всі полкові справи, крім військових, а проте рідко коли мав вільний час.
Певність того, що поляки коли не в січні, то в лютому неодмінно почнуть війну, переконання, що до того часу