Хмельницький не зможе або й не схоче змобілізувати свої сили, пересунути їх ближче до граничної лінії, нарешті гаряче бажання все ж таки не поступитися перед поляками й дати їм належну відсіч, — усе це вимагало щоденної пильної уваги й Неабиякої підготовки до майбутніх боїв.
Ще в жовтні Богун з Нечаєм умовилися, що в разі польського нападу їхні, полки повинні з’єднатися під Вінницею й тут або боронитися, або відступати — в залежності від обставин.
На крайній випадок міркували й про відступ на Умань, якщо поляки наступатимуть із переважними силами.
Ухвалено також було низку заходів щодо збільшення кількості козаків у сотнях та щодо можливої оборони Вінниці.
Богун переконав Нечая, що й Вінницький замок на острові, й старе місто доцільніше буде покинути, а боронитись у Вознесенському монастирі, мури якого могли витримати обстріл навіть із найбільших гармат, — а вигідне розташування на крутому березі Бугу давало можливість відбивати штурми хоч і в кілька разів сильнішого ворога.
Про всі ці плани, крім кількох найближчих до Богуна й Нечая козаків, ніхто не знав. Не те щоб Богун боявся зради: майже на кожного з рядовиків свого полку він міг звірятися не вагаючись, але, на його думку, досить було й того, що кожний сотник, кожний отаман, кожний козак готові були на перший розказ стати до лав збройно й кінно з усім потрібним припасом.
Для зв’язку з Нечаєм Богун найохотніше виряджав Приндяка й Максима, які за кілька місяців знали вже кожний кущик, кожний ярок і горбок по дорозі з Вінниці на Брацлав.
Їм дуже подобалося бувати в говіркого, веселого Нечая, й вони навіть у великі морози їздили до Брацлава немов на свято.
Одного разу підмовили були з собою навіть діда Панаса з бандурою, але вдруге він уже не погодився; зима була люта, й дідові більше подобалося сидіти в хаті, ніж їздити по гостях, хоч би й до самого полковника брацлавсіжого.
— Що зробиш, доню: старість — не радість, — казав дід Оксані,— ниють уже старі кості на холоді… А в тебе тут так тепло, затишно… А Олена знов до церкви пішла?
— Знов, — відповіла Оксана, сидячи за прядкою й стежачи очима, як мигочуть хибкі веретена.
— То невже-таки справді вона в монастир надумалася?
— Справді, діду…
— Ех-е-хе!.. І оце щоб такій молодій та з черницями по отих келіях темних сидіти!.. Ех-е-хе… А здається й господиня з неї була б непогана: й розумна, й вродлива, й свати ж уже ось котрий раз приходили…
— Що ж, діду, не хоче заміж… Більше до церкви та до молитов лежить серце…
— А може, з нею біда якась трапилася?.. Може б ти її попитала, пожалувала по-своєму там, по-жіночому… Гляди, й дівка була б як дівка: дівоче горе до сповіді…
— Та нічого, здається, такого їй і не було ніколи… Хіба що батька ото Ярема колись закатував?..
— Ну, доню, то це ж коли було!.. Я гадав, чи не закохалася вона припадком у якогось чорновуса та й сохне за ним, а той може й не знає…
— Ні, ні, діду: це ні… Вона завжди така. Не те що Варка: та ще під Збаражем знайшла собі пару… Тепер он уже й син росте… А в Олени вже, певно, вдача така.
— Коли вдача, то гірше: тут уже нічого не зробиш. А мабуть, що так. Я ще, як ото, пам’ятаєш, голод великий був — помітив… Ви, було, з Варкою то коло печі, то коло комори — хліб роздаєте, то по хатах ходите — до хворих, а вона, хоч і не менше ніж ви працює, а все ж таки, бувало, до церкви ніколи не забуде піти… Так уже воно, певно, на світі споконвіку пішло: той бореться, а той молиться…
Оксана не відповідала нічого: вона й молилася, й боролася з собою, а життя минало все-таки якось не так, як би хотілося…
Підгірці, Чернецький, Вінниця, Черкаси, Лубни, Варшава, нарешті — страшна облога Збаража й Богунові рани, від яких він не міг одужати ледве не цілий рік, — хіба ж мало забрали вони сили в Оксани?..
А проте вона почувала, що витерпіла б іще й не такі муки, якби тільки Іван був з нею.
А тепер він був і з нею, й водночас не з нею. З нею — бо любив її палко, бо рвався до неї й хвилинами жалував її, мов малу дитину: не з нею, бо рідко випадали такі щасливі години, — бо за цими годинами надходили дні, навіть тижні, коли або зовсім не було Богуна вдома, або він ходив роздратований, похмурий, а найбільше — заклопотаний з ранку до пізнього вечора своїми військовими справами.
— Ох, ця війна!
Чого-чого б не дала Оксана, щоб про неї не думати, не чекати її щодня?..
Зловісною хмарою висіла вона над Оксаниною головою, страшною потворою виглядала з нужденних облич калік і старців, зловорожо причаїлася в неораних, незасіяних чорних полях, у руїнах ще й досі не відбудованого міста, в піснях і розмовах дід^Панаса, в заклопотаності Богуна й навіть у біганні Максима й Тимка, що мріяв уже за рік-два йти з батьком у похід…