— Ох, ця війна!..
Не мріяла й ніколи в світі не хотіла б Оксана того життя, про яке розповідав Зорка: не приваблювали її розкішні сукні, вбрання, не хотіла б вона бачити свого Йвана тільки в самих кармазинах та саєтах, не хотіла б навіть тієї поваги й пошани, з якою всі ставилися до Богуна як до полковника. Досить було б і того, щоб жити собі з Іваном спокійно, хоч би навіть у цій тихій садибі в діда Андрія…
Жити й не боятися, що прийде Чарнецький, прийдуть пани, й знов розлучать її з чоловіком, і знов запряжуть вільних людей у ярма.
Але певності, що пани не прийдуть, в Оксани не могло бути. Навпаки, вона всім серцем своїм відчувала, що скоро — може, через якийсь місяць, а може й через тиждень — знову почнеться війна.
І тому вона ніколи не скаржилася, не нарікала на чоловіка, пестила його ще ніжніше, ще гарячіше, ніж завжди, й щодня, щогодини стежила за ним непомітно, щоб першою довідатися про слушний час, коли знов доведеться стати до боротьби з невблаганною, неминучою, страшною долею.
З
Тріскучий мороз на ніч іще зміцнів, але в просторій хаті було тепло, аж парно. Кілька великих свічок горіли так ясно й весело, що сяйво лампади перед іконами здавалося надто блідим і кволим.
Жваво поцокуючи червоними сап’янцями на срібних підківках, Оксана в темно-зеленій корсетці, в мистецьки вишиваній сорочці й гаптованій шовками плахті накривала стіл.
Баба Ївга, вдягнена темно, поруч з Оксаною здавалася ще старішою, ніж звичайно. Вона подавала Оксані з печі пісний борщ із грибами, смажену рибу, товченики й улюблену Богунову таратуру.
Дід Андрій з дідом Панасом сиділи поруч на лаві коло лежанки.
— А що, заснув уже? — поспитав дід Панас, показуючи на лежанку.
— А йому що? Набігався на морозі, то хоч і на каменюках спатиме… Я йому кажу: «Слухай, Тимко, хіба, кажу, й вечеряти з нами не будеш?» — «Буду, каже, безпремінно». Та й заснув тої ж хвилини… Мале ще… а от що Йвана ще й досі нема — це дивно.
— Певно, Максим із Семеном від Нечая повернулися — от і затримався з ними в полковій канцелярії.
— Коли б ще там чого в Брацлаві не трапилося, — пошепки сказав дід Андрій.
— Навряд, не к різдву вже — к великодню… Не варто вже ляхам зачіпатися, на весну дивлячись.
Під вікнами зарипів сніг. Трохи згодом у сінях хтось грюкнув дверима.
— Оце певно й вони, — зрадів дід Андрій.
— Авжеж, дивись, он як наша полковниця зашарілася…
Справді, обличчя Оксани спалахнуло радістю.
Богун увійшов разом з Максимом і Приндяком.
— Добривечір! — привіталися ті.
— Добривечір! Швидко ж ви впоралися, — сказав дід Андрій.
— Молодці! Якраз устигли до неділі! — весело підхопив Богун. — Справжні козаки. Налий їм, Оксано, чогонебудь міцненького з холоду…
— Дякуємо, — хотів, був одмовитися Приндяк, але Оксана вже піднесла йому чарку. Він уклонився й випив.
Максим випив теж і навіть крекнув не гірше від Приндяка: побувавши в полоні в Радзівілла, а потім у Чернігові в Пободайла. він уважав себе за справжнього козака й поводився мов дорослий.
— Може, ще чарочку, пане козаче? — напівжартоманапівсерйозно запитала Оксана.
Максим замотав головою: досить.
— А дай, лишень, і мені,— попросив Богун, — мороз такий, що аж ноги померзли.
— Питається лютий, чи добре обутий? — посміхнувся дід Панас. — Ми вже з Тимком і лисих почали рахувати…
— Може б і до столу вже час? — поспитала баба Ївга.
— Почекаємо трошки: Немира з хлопцями, казав, зараз прийде. Ви вже, бабо, не сердьтеся на нас, — промовив Богун, сідаючи коло Приндяка й Максима на лаві,— ніяк не можна було раніше… Не тільки з Брацлава, а й від гетьмана лист був
— Довгенько щось, Іване, не йде твій Немира, — перепинила Богуна баба Ївга, — так, чого доброго, й борщ прохолоне.
— А й справді… А казав, що зараз же з хлопцями прийде…
Помовчали.
Дід Андрій позіхнув, баба Ївга пішла до печі, Оксана сіла на ослінчику й замислилася…
— Може б збігати до Немири? — сказав Богун.
Максим підвівся й хотів був іти за Немирою, але в цю мить на дворі виразно почулися чиїсь кроки.
— Хтось біжить, — зауважив Богун, — змерз, певне.
Справді-таки «питається лютий»… Але це не хлопці: хтось один.
Грюкнули двері, й у хату вскочив Немира.
Він не здоровкався, не казав нічого, тільки важко відсапував.