Зразу ж помітно було, що трапилося щось незвичайне.
— Чи не вовкулака за, тобою, Филоне, гнався? — пожартував Богун, але в голосі його всі відчули тривогу.
— Ляхи в Красному… Нечай забитий, — тихо сказав Немира.
— Що?.. Що?.. Ти збожеволів!.. — скрикнув Богун.
— Тільки що прибіг сотник Шпаченко. Красне горить. Ляхів кілька тисяч. Нечай…
— Стривай, стривай! Він сам бачив, що Нечая забито?
— Ні, не сам… Але це напевне… Тут зрада якась… Нечай порозставляв чати… Гадав — безпечно… Гуляв у куми… На заговини… А вони…
— То, може, Шпаченко сам гуляв десь у куми?.. Може, з п’яних очей верзе?.. Ми ж з Нечаєм умовлялися.
— Знаю, що умовлялися, — простогнав Немира, — це встерігся Нечай… Якби гетьман…
— Зрадник твій гетьман! — люто скрикнув Богун.
Ридання здавило Богунові горло. Він хотів себе перемогти, але не зміг і тихо заплакав.
Тиша в хаті стояла мертва.
— Де він, той сотник? — раптом скрикнув Богун. — Семене, коня!..
— Чекай, що ти хочеш робити? — заступив йому дорогу Немира.
— Що?.. Бити ляхів! Де той сотник?..
— Слухай… У Краснім сам Калиновський. Ляхи вдарять на Вінницю з Бара…
— Коня, Семене!.. Не слухай його! Ех… і пам’ятатимуть же ляхи Нечая!.. — крикнув Богун і вибіг з хати.
4
Тої ж ночі чотири козацьких сотні на чолі з Богуном вирушили на Красне.
Немира з невеличкою залогою залишився у Вінниці.
До всіх сотенних сіл Кальницького полку відряджено вістунів з наказом негайно ж усім козакам вирушати до Вінниці.
Полетіли гінці й на Умань до полковника Глуха, й до гетьмана — в Чигирин.
Немира, схвильований звісткою про смерть Нечая не менше, ніж сам Богун, ходив по замку темний як ніч.
— Ех, не гаразд учинив полковник: чого доброго, й йому те буде, що й Нечаєві… А нам тут, у Вінниці, без нього теж пропадати… Ляхи ж не на жарт війну починають… Ех, не гаразд, не гаразд учинив полковник!..
Богунові й самому хвилинами здавалося, що не можна розбивати козацькі сили, не довідавшися про становище ворога. Але гостре бажання помститися за Нечая взяло верх над усіма міркуваннями.
Богун ніяк не міг собі уявити, що такий обачний і досвідчений полковник, як Нечай, не встерігся, дав себе погромити й навіть сам наложив головою.
Скільки ж разів вони умовлялися: стежити за кожним рухом, за кожним кроком ворога й, коли він ударить із переможними силами, неодмінно з’єднати полки під Вінницею…
— Чи, може, Нечай так само, як і я, гадав, що вже пізно, що ось-ось мороз пересядеться, почнеться відлига й ляхи не наважаться почати війну через бездоріжжя?.. Але пильнував же він, мусив же пильнувати кордонів?.. Певно, зрада якась…
— Уперед, уперед, хлопці,— підбадьорював Богун козаків, з тривогою помічаючи, що коні й люди померзли й потомлені вкрай, — вже недалечко… В Красному добре погріємося!..
Богун намірявся Шарити на поляків, коли вони ще стоятимуть у Красному й зовсім не сподіватимуться нападу з боку Вінниці. Швидкий несподіваний наскок міг дати перемогу навіть над ворогом удесятеро сильнішим.
— Ех… і пам’ятатимуть же Нечая ляхи!.. — знов і знов повторював сам собі Богун. Але несподіваний випадок одвернув його думки в зовсім інший бік.
Надвечір передня чата підняла на дорозі козака з Нечаєвого полку. Бідолаха тікав із Красного пішки. Сів край дороги спочити та так і заснув. Неодмінно б замерз, якби не богунці. Це був Нечаєвий сотник Степко. Він розповів жахливі подробиці.
Польний гетьман Мартин Калиновський якимось підступом знищив Нечаєву сторожу край Чорного лісу на Бузі у Вороньківці. Нечай, нічого не знаючи про небезпеку, гуляв у Красному на заговинах. Гулялй, звичайно, й усі козаки й добре понапивалися. Аж тут несподівано вдерся до Красного передній полк Калиновського. Нечай вискочив на ґвалт. Усі, хто ще міг одборонятися, скупчилися коло нього, але поляки вискочили з усіх боків, — забили під Нечаєм коня, а потім поранили тяжко й його самого.
В той же час ворог підпалив місто й почав рубати міщан, не виключаючи й жінок, і дітей. Недобитки козацькі під проводом Кривенка разом з частиною міщан зачинилися в замку. Сюди ж пощастило перенести й Нечая, вже мертвого. Три дні відбивалися козаки, а на четвертий не здержали. Ворог вирубав усіх до ноги. Попа, що читав над Нечаєм у церкві, спалили живого Сотника тростянського Гавратинського— з походження шляхтича — розстріляли як зрадника.
— Здається, один тільки я й утік, — Закінчив своє оповідання сотник Степко.