— Ну, до того часу неодмінно відсіч наспіє.
— Хто й зна, — чіохнюпився Богун, і Немира навіть очам своїм не повірив: такий старий, такий стомлений здався тепер йому полковник, якого він звик бачити завжди бадьорим і молодим.
«Почнеться відлига, — думав Богун, — ляхи захоплять перші ряди валів, понасипають свої вали й шанці й коли не візьмуть нас штурмом, то виморять голодом.
Якщо не наспіє відсіч — доведеться або загинути, або прориватися на Умань чи на Білу Церкву… А відлига неодмінно цими днями почнеться.
Ну що ж, — пробував потішати себе Богун, — принаймні тоді ляхам буде важче йти далі на Україну…»
Неминучість цієї ворожнечі, а може й кривавої боротьби хвилинами відчувалася так гостро, що Богун навіть забував на деякий час про небезпеку, в якій опинився.
Але вона ввесь час про себе нагадувала: поляки щодня штурмували монастир і обстрілювали його з гармат. Користаючи з теплої погоди, вони оточили козацькі укріплення своїми валами й шанцями і при першій же одлизі примусили козаків покинути передню лінію гостроколу.
Поранених ставало все більше, хворіло теж багато людей, і майже всі жінки, що були в монастирі, мусили за ними ходити.
Богун знав, що через деякий час доведеться залишити й другу, й третю лінію валів і відборонятися тільки за монастирськими мурами. Він наказав готувати живицю, щоб обварювати нею ворогів, коли вони лізтимуть на мури, звелів поробити в кількох місцях підкопи та позакочувати туди діжки з порохом, щоб у разі потреби висадити в повітря польські, полки, якщо вони нападатимуть у найнебезпечніших щодо оборони місцях.
Обложенці, як і першими днями, швидко й ретельно виконували всі накази, але неважко було помітити, що'не тільки ченці й посполиті, а навіть і звиклі до впертих боїв козаки дедалі все більше томилися.
А відсічі все не було.
— Забув про нас пан гетьман! — усе частіше чутно було поміж козаками.
— А без відсічі тут — капут, ну, ще тиждень, ще два відборонятимемося, а тоді що?..
Непевність, неспокій, тривога все більше опановували обложенців.
А поляки насідали все потужніше й упертіше. Лянцкоронський і Калиновський, маючи досить війська, легко могли давати окремим відділам належний спочинок, тоді як у козаків ледве вистачало людей, щоб одбиватися на валах, готувати в замку потрібний припас, тушити пожежі, що спалахували від огнистих бомб ворога, чатувати на мурах і на дзвіниці та взагалі виконувати низку дрібних, малопомітних, але конче потрібних обов’язків.,
З тривогою помітйв Богун, що військо занепадає духом. Тоді, щоб виграти час, він зважився на трактати.
Ухвалено було запропонувати полякам тисячу волів, усе збіжжя й мед, що були в монастирі, повернути захоплених коней, в’язнів і прапори, взяті при першому нападі Лянцкоронського. За це поляки повинні були дозволити козакам збройно з арматою й усім табором, а також із жінками та дітьми залишити монастир та відступити.
З цими пропозиціями виїхав до польського табору Филон Немира’з двома сотниками. Повернулися швидко.
Поляки обіцяли пустити козаків вільно при зброї, але тільки в тому разі, коли вони видадуть Богуна, армату й козацькі корогви.
Богун сповістив про це козаків. Ухвалено в крайньому разі видати армату. Про видачу ж Богуна козацтво й слухати не хотіло.
Другого дня Немира знову виїхав з монастиря й повернувся тільки надвечір: поляки після довгих нарад пристали на пропозицію козаків.
Коли це стало відомо, ціла буря зчинилася серед обложенців:
— Не хочемо відступати!..
— Не хочемо піддаватися!..
— Краще всі тут поляжемо, ніж терпіти таку наругу!
— Дурять, певно, ляхи: тільки вийдемо— зразу ж наскочать на безборонних і вистинають усіх…
— Та й мені щось підозрілою здалася їхня згода: може й справді намислили якийсь підступ, — казав Немира.
— Ну, от бачите..: Сам Немира вагається! — кричало козацтво.
— Так-то воно так, але що вдієш? — казали обереже ніші.— Довго ж тут не висидимо… Може б таки видати армату та поставити ляхам умову, щоб одійшли на милю від міста?..
— А Як погодяться?..
— Як погодяться відступати: все ’дно довго не здержимо… За день-два така відлига почнеться, що відсіч нізащо не наспіє, он і так уже крига на Бузі посиніла…
— А як пан полковник гадає?.. Чого полковник мовчить? — питала більшість.
— Краще з доброго коня впасти, ніж на поганому їхати, — сказав Богун, — не йму я віри ляхам. Не додержать вони слова: хіба ж один раз таке бувало?.. Є в мене одна думка… Може й без відсічі якось дамо собі раду з ляхами: не той козак, що поборов, а той, що вивернувся… А зрештою, як військо хоче. Коли скаже битися, — будемо битися, коли ні — спробуємо трактатів…