Богун

Натовп немов завмер. Здавалося, що дід якраз саме й є той козак сивесенький, про якого співає, і що навколо не ярмарок, а безмежний степ.

Кінь білй старого постріляний, порубаний,
Ратище поламане,
Піхви без шаблі булатної,
У ладівниці— ні однісінького набою…

Несподівано в натовпі почався якийсь рух. Дід сидів високо й добре бачив, що до нього хочуть протиснутися ті самі жовніри, що шукали мавп…

Але ні один м’яз не здригнувся дідові на обличчі, і струни бандури знов забриніли:

Тільки й зосталась йому бандура подорожняя,
Та у глибокій кишені люлька бурунка,
Та тютюну півпапуші…

Максим теж помітив жовнірів і глянув на діда. Той моргнув йому й співав далі:

Козак-сердега, люлечку потягає,
У кобзу грає'виграває,
Голосно співає:
«Гей, браття мої, панове молойці,
Славні козаки-запорожці…
Де ся ви повертаєте,
Як ви ся маєте?..
Чи до Січі-матері прибуваєте,
Чи татар-бусурменів,
Як череду,
У полон заганяєте?..»

У юрбі хтось вилаявся крізь зуби:

— Та куди його лихий несе?..

— Штовхни його, рудого собаку, щоб аж прилип!..

Дід зирнув одним оком і побачив, що рудий жовнір уже за кілька кроків од воза.

Максим трохи зблід і хвилюючись поглядав то на жовнірів, то на вкритих рядном мавп.

Дід грав і співав далі, немов нічого не помічаючи:

Коли б мені бог поміг старі ноги розправляти —
За вами, козаки, поспішати —
Може б, ще я здужав наостанку віку заграти,
Голосно вам заспівати:
Нехай би моя кобза знала,
Що мене рука християнська поховала.
А вже мені, старенькому, без кобзи пропадати —
Не зможу я по степах чвалати…

Рудий жовнір стояв уже коло самого воза й підозріло поглядав на всі боки.

Високий худий довговусий січовик з великим кривим носом підсунувся й обперся об воза якраз проти жовніра.

Будуть мене вовки сіроманці зустрівати,
Будуть дідом
За обідом
Коня мого заїдати…

— Та чого ти штовхаєшся, нечиста сило! — гримнув на ввесь голос кривоносий січовик саме в ту мить, як рудий жовнір глянув на мавпу, що несподівано почала вовтузитися під рядном.

— Хлоп! — закричав рудий жовнір. — Бидло!..

— Геть звідси! — заскреготів січовик зубами й хотів схопити рудого за гайдавери.

— Преч! — заверещав рудий, і довга його шаблюка свиснула в повітрі.

Січовик в одну мить вихопив свою й своєчасно відбив удар.

— Геть звідси, стерво собаче!..

— Геть! — заревла юрба.

У ту ж мить січовик ударив рудого шаблею по голові.

7

Того ж вечора в одному з вінницьких передмість у просторій хаті запорожця Зайди були досить численні збори.

Були тут і Максим з дідом Панасом, і сліпий на одне око старець, і той січовик, що рубонув на ярмарку польського жовніра, й кремезний дядько, що ходив з мавпами.

Мавпи теж грілися коло печі в кутку. З нових, кого ще Максим раніше не зустрічав, найбільшу увагу його привертали височенний жилуватий січовик з великим кривим носом та сам господар.

Іван Зайда вже кілька років зимував у Вінниці. Як тільки теплий південно-західний вітер нагадував йому про весну, як тільки журавлині ключі починали курликати під ясно-блакитним небом, тягнучи з вирію кудись на північ, — ставав Зайда якийсь смутний і розгублений.

Люлька все частіші не хотіла горіти й гасла, а Зайда, бувало, годинами посмоктував її й забував запалити…

Коли ж починали зеленіти в полях свіжі вруна, коли сонце щодня пригрівало' все гарячіше, а по вінницьких церквах якось сумно дзвонили великопостні дзвони, — Зайда кудись зникав.

Восени, перед покровою, він повертався якийсь оновлений, міцно засмалений сонцем, обвіяний степовим вітром.

Тижнів два пиячив та шурубурив по корчмах, по ярмарках із такими ж, як сам, зайдиголовами, пропивав геть-чисто все до нитки, потім вертався до своєї хати й брався до праці.

А працював він так що заздрили йому всі шевці не тільки з околишніх сіл, а навіть самі цехмайстри вінницькі. Бувало, пошиє чоботи — то їм і зносу немає. Навіть найзаможніші міщани, навіть самі райці давали йому замовлення.

Що й казати, шив добре.

Але цієї зими сталося з ним щось незвичайне: зродузвіку того не було, щоб Зайда одмовлявсь од роботи.

А цієї зими тільки й чутно було від нього: