— Тихо там! — гримнув на ввесь голос Хмельницький. — Зараз татари дадуть їм чосу!..
Але сталося неймовірне: поляки зламали переднє ребро козацького чотирикутника і вдерлися до табору…
Богун і гетьман кинулися в саму гущавину бою.
А ж раптом ворог відринув назад так само несподівано, як і вдарив: то татари потужно наперли збоку.
— Підкочуй!.. Підкочуй!.. Ставляй один на другий!.. Тепер ланцюгом… Тепер так! — весело, гучно наказували й Богун, і Хмельницький, і козаки швидко й спритно виправляли й риштували ребро чотирикутника, пошкоджене від ворога.
А бій уже кипів по всій лінії, й ворожі гармати ревли, мов громи, і земля стугоніла від пострілів, від важкої потужної руханини кількасоттисячної маси людей і коней, від могутніх ударів криці, заліза й міцніших од криці й заліза — жилавих, мускулястих рук.
— Ну, ти тут пильнуй, — сказав Богунові гетьман, — а я до Джеджелія навідаюся: Чи багато вже проліз наш «вужака». Я тебе повідомлю…
Богун пильно, наскільки міг, оглянув поле бою. Важко було зміркувати, хто перемагає, але вже те, що бій точився ближче до польських шанців і що перший потужний наступ відбито, давало надію на перемогу.
Вона світилася Богунові в очах, відчувалася в його наказах, рухах…
Він помічав, що забитих у козацькому таборі майже нема, що поранених небагато, що настрій у війська добрий…
І цей настрій передався йому, і він, як завжди під час бою, з захватом відчував свою близькість, свою незриму, але від того не менш міцну єдність з усім ледве не стотисячним військом козацьким.
Він не міг зміркувати, скільки часу вже тривав бій, але гадав, що до вечора небагато.
Щасливий і повний надії на перемогу, він зліз на вартівню й пильно дивився ліворуч: вир велетенського бою трохи посувався до польського центра.
Вітер трохи розвіяв куряву.
І раптом неначе земля заколивалася під Богуном: величезна густа хмара куряви ураганом летіла від бойовища до татарського табору: татари тікали…
Богун не вірив собі, навіть провів по очах рукою…
Татари тікали…
Тікали нестримно, безладно, наосліп, тікали всією стотисячною масою…
— Тікають!..
— Татари тікають! — стогоном пролунало в козацьких шерегах.
А орда за кілька хвилин уже була на взгір’ях і зникала за обрієм.
Поляки майже не гналися за нею.
Козацькі полки один по одному поверталися з поля до табору…
Богун, темний як ніч, відрядив Немиру знайти гетьмана — чи не буде яких наказів: він ще ніяк не міг повірити, що хан зрадив.
У таборі знявся притлумлений гомін.
— Тихо!.. Гармаші, до гармат!.. Оглянути зброю… Чатові, пильнуй! — чітко й спокійно наказав Богун, і сотники, а за ними й отамани так само чітко й спокійно повторили Богуновий наказ.
Стало тихо, немов перед грозою.
— А як же з «вужакою»? — раптом згадав Богун і знов поліз на вартівню.
Довжелезний табір скутих ланцюгами возів — страшний «вужака», що мав відтиснути праве польське крило від лісу й паші, не встиг пролізти й половини призначеного шляху й щирився тепер на поляків гарматами своєї велетенської голови.
Ворог, певно, зміркував, що в ньому була вся сила, вся надія козацька: поляки тісними колонами все йшли — на нього в наступ.
Немовби щось обірвалося Богунові в грудях:
— Програли!.. — хотів він прошепотіти.
Але натомість наказав голосно й чітко:
— Табір відступає до річки!.. На чолі — наказний Богун!..
І так само голосно й чітко пролунали голоси полковників, сотників, отаманів:
— Табір відступає до річки!.. На чолі — наказний Богун!..
І в ту ж мить зарипіли вози, дзвязнули ланцюги: табірчотирикутник почав посуватися назад — до Пляшової…
«Хмельницький теж повинен відступати до річки, — думав Богун, — там отаборимося… В запіллі буде багнистий берег і річка… Скоро вже й вечір: не встигнуть ляхи до вечора…»
Сальвами залунали гарматні постріли: певно, «вужака» відстрілювався від ворога.
Але постріли швидко замовкли: налетіла хмара, полив дощ, стало темно.
«Чортового батька тепер насідатимуть ляхи», — повеселішало козацтво.»
Але поляки ще кілька разів кидалися й на чотирикутник і на «вужаку». Нарешті, настала ніч. Дощ лив як із луба. Мокрі до нитки, знесилені вкрай козаки швидко котили вози. Чотирикутник з’єднався з возами «вужаки».
— А де ж гетьман? — чи не вдесяте запитував себе Богун. — Повинен би вже когось сюди відрядити.
Але ні Хмельницького, ні Джеджелія не було.
Коло Пляшової козаки, не чекаючи наказу, почали копати рови й насипати вал.