Усіх цих людей, різних поглядів та орієнтацій, Шевирьов об’єднує в терористичну групу, яка ставить перед собою завдання розправитися з царем. Вона посилено готує свій терористичний акт, але охранці вдається заздалегідь викрити її і знищити.
Герої роману, як і раніш розглянутих творів О. Соколовського про народництво, відзначаються високо розвиненими громадськими почуттями, здатністю поступитись власними інтересами в ім’я суспільних справ, самовідданістю й особистою мужністю в боротьбі за волю.
За винятком трьох боягузів — Канчера, Гаркуна, Волохова, які видали поліції таємниці, групи, — всі молоді революціонери і на слідстві, і під шибеницею поводяться стійко, твердо. Навіть пригнічений негідним вчинком трьох зрадників, провалом організації, вимучений тяжкою недугою Петро Ш евирьов, дивлячись на спокійного, мужнього Сашу Ульянова, знаходить у собі сили, щоб гордо прийняти смерть, не показати ворогам своєї пекучої душевної муки.
Однак при всіх цих високих морально-політичних якостях молоді революціонери, показує автор, приречені. Не вдалось їм підняти і донести до перемоги над царатом гордий, але неприйнятний для народу прапор «Народної волі». Одірвані від трудящих, вони й самі передчувають свою поразку, свою неминучу загибель. І в цьому історична правда, історична гакономірність, вірно передана письменником. Уже в кінці твору, ставши після від’їзду Шевирьова в Крим керівником терористичної групи, Олександр Ульянов самокритично оглядає пройдений організацією шлях і усвідомлює її основну помилку — ізольованість, одірваність від робітничого середовища; на жаль, обставини боротьби і час не дозволяють виправити цієї помилки.
Романи й повісті О. Соколовського «Перші хоробрі», «Нова зброя», «Бунтарі», «Роковані на смерть», як уже зазначалося, мають деякі ідейно-мистецькі вади, проте загалом вони належать до кращих надбань української історичної прози довоєнного періоду. В них, написаних у революційно-романтичному плані, читач знайде багато правдиво відтворених позитивних рис народницького руху 70—80-х років.
Загальновідомо, що визвольна війна українського народу 1648–1654 років і возз’єднання України з Росією стали одною з популярних тем нашої вітчизняної літератури як дожовтневого, так і пожовтневого періодів. Про Богдана Хмельницького, славних сподвижників і помічників великого гетьмана писали Т. Шевченко, К. Рилєєв,
В. Нарежний, М. Шашкевич, Є. Гребінка, М. Костомаров, Ф. Глінка, П. Голота, С. Руданський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Франко та ін. Чи не найплідніше над цією темою серед письменників дожовтневого часу попрацював Михайло Старицький, присвятивши їй свої п’єси «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», повість «Облога Буші» і три великі романи — «Перед бурею», «Буря», «Біля при стані».
Треба, проте, сказати, що українська дожовтнева проза, давши ряд цікавих романів і повістей про визвольну війну, не спромоглася висвітлити її з усією глибиною і широтою. Цього вона, власне, й не могла зробити в силу історичних обставин. Крім інших причин, тут на перешкоді стояли і ті наукові джерела, якими користувалися письменники. Так, трилогія М. Старицького написана головним чином за монографією М. Костомарова «Богдан Хмельницький», не позбавленою серйозних ідейно-методологічних недоліків; повість А. Чайковського «Олексій Корнієнко», повісті й оповідання А. Кащенка, О. Островського позначені впливом буржуазно-націоналістичних концепцій М. Грушевського.
Дати всеосяжну і правдиву синтетичну картину визвольної війни стало під силу тільки радянській літературі, озброєній марксистськоленінським вченням про історію і методом соціалістичного реалізму (згадаймо хоч би п'єсу О. Корнійчука «Богдан Хмельницький», повість Я. Качури «Іван Богун», романи П. Панча «Гомоніла Україна», Н. Рибака «Переяславська рада», П. Кочури «Світлий ранок»). Однак і радянські митці не зразу знайшли надійний методологічний ключ для виявлення історичної істини, для образного освоєння звитяжної боротьби українського народу проти польсько-шляхетських поневолю вачів середини X V II ст. До успішної реалізації цієї мети вони, як і радянські історики, йшли поступово, долаючи на своєму шляху серйозні труднощі й перешкоди, особливо ж опір старих буржуазнонаціоналістичних традицій та новітньої вульгарної соціології, забарвленої «ультралівими», «ультрареволюційними» фразами, опановуючи марксистську історичну методологію.