Яке смішне, яке жалюгідне це незручне кричучо-яскраве вбрання вигаданого пана Цибульського!..
Яка насолода підставити вітрові голі широкі груди, поворушити міцними вузлуватими м’язами.
Яке щастя кинутися з стрімкого берега в могутні дніпрові хвилі, поринути в них глибоко-глибоко й потім широким дужим помахом рук, спритними, розміреними рухами всього тіла боротися з швидкою бурливою течією!..
Або на час віддатися зрадливій воді, лягти догори й, спочиваючи, дивитись, як тихо, спершу поволі, а потім усе швидше й швидше одпливає далекий берег.
Дніпро щороку інший. Ось наче зовсім тиха вода, а ось нездоланний, глибокий вир, з якого вирватись тільки досвідченому плавцеві.
А скільки ж таких місць на Дніпрі! Вони страшні навіть козакові, що змалку звик поринати в ці хвилі, а що вже казати про якогось чужинця? Богун колись бачив на власні очі, як татарин з конем довго виривався з могутніх дніпрових обіймів, нарешті, не подолав, голосно скрикнув востаннє й зник разом з конем у страшній глибині…
Довго купався Богун, потім, полежавши трохи на сонці, скупав коня. Почало смеркатися.
Спати Богун не зважився! треба всю ніч вартувати, чи не пливуть байдаки…
Часу, щоб усе обміркувати як слід, вистачить.
Але що воно там зачорніло на півночі в останніх променях сонця?
Неначе якийсь великий невідомий звір, похитуючи білою головою, пливе над Дніпром.
— Та це ж байдак! — підхопився з землі Богун. — Щогла чогось трохи зависока, а байдак!..
Справді, з-за дніпрового повороту з’явився байдак, за ним, трохи згодом — другий, третій, четвертий…
Богун нашвидку, але старанно Намотав на голову обв’язку, позатикав за пояс свої три великі пістолі, що викликали стільки реготу, коли він був ще з Кричевським…
Потім, розрахувавши віддаль, не своїм, голосним і міцним, а зміненим, штучним, трохи хрипким голосом крикнув:
— Панове, панове!..
На байдаку, нарешті, почули:
— Хто такий?
— Посел від пана Шемберга!..
— Гасло?.. — запитав з байдака дужий голос.
— Кодак!..
Байдак підійшов до берега на постріл з мушкета. Коло корми заметушилися: спущено човна.
Хвилюючись придивлявся Богун до трьох козаків, що сиділи в човні.
Двоє — молоді парубки- зовсім, здається, незнайомі.
А третій?..
Третій — стерник — був сотник Филон. Джеджелій.
Богун зразу пізнав його — по кремезній, Присадкуватій постаті, по голові, що неначе трошки навскіс сиділа на жилуватій короткій шиї й по маленьких татарських очах.
— Пан посел має листа від вельможного пана комісара? — запитав Джеджелій.
— Так єст. До пана осавула Барабаша…
— Та це ж Кривуля: ми його бачили в Чигирині! — прошепотів молодий козак другому. Той ледве вдержався, щоб-не зареготати. — Справді, «пан посел» був дуже смішний у своїй різнокольоровій одежі та в малиновій шапці з великим зеленим пером.
— З ким маю за честь? — чемно вклонився Джеджелій.
— Ян Станіслав, уродзоний Цибульський… А пан?..
— Филон Джеджелій, сотник…
Щось наче на мить затремтіло в голосі старого сотника.
«Пізнав чи ні?..»
Богун, шкандибаючи, вліз у човен, умостився проти стерника.
Молоді козаки вдарили веслами.
Суворо й пильно дивився Джеджелій просто Богунові в обличчя.
І раптом ніби якісь зміючки з’явилися на мить у татарських очах… Джеджелій підморгнув сивим усом.
«Впізнав…»
16
Осавул реєстрового козацтва Барабаш був уже зовсім старий, нездатний до будь-якої активності. Не диво було побачити, як він несподівано засинав серед розмови. Голос його скрипів, як немазаний віз, руки тремтіли старечим. Тремтінням.
Проте він цупко тримався за владу, надану йому над козаками.
Казали, що осавулу є не Барабаш, а його ще порівняно молода Царабашиха.
Для поляків не було людини кращої від Барабаша.
Підозрілий, хитрий як лис, жорстокий а усіма, хто підлягав його владі, осавул у той же час був м’який і підлесливий з гетьманами, з магнатами і з старостами, з усіма поляками. Він умів підлабузнюватися й лестити не соромлячись.
Козаки його ненавиділи.
Прочитавши листа від Шемберга, Барабаш майже не розмовляв з «паном, послом»: після вечері осавулові нестерпно хотілося спати!
Отже, Богун скоро залишився віч-на-віч? реєстровою старшиною. Було тут кілька таких, що знали Богуна, особисто: і сотник Семен Забуський не те-щоб ворог, але й не друг Богдана Хмельницького, і чорний як галка, Іван Галака, й величезний на зріст, синьоокий, білявий Степан Пободайло, й Волевач, і ще декілька інших. Становище було дуже непевне: щохвилини Богуна міг хтось упізнати….