— Миритися завжди краще, ніж битися, — посміхнувся Хмельницький.
Гомін незадоволення почувся серед присутніх.
— То що ж, — тягнув далі Богдан, — бити то й бити: я не від того… Тільки, може б, просто забрати в ляхів армату, та й нехай собі йдуть з богом… Та, може б, ще, коли пощастить, нехай би пообіцяли, що піклуватимуться про повернення наших прав…
— Отуди! — закричав Чорнота. — Так вони тобі й пообіцяють!.. Обіцянка — цяцянка. От коли наступимо їм на горло, Справа буде певніша…
— Як хто, а я проти того, щоб марудити час трактуванням, — сказав Джеджелій.
— І я, і я! — озвався Вешняк і Гладкий.
— Ой, не діло, не діло говорите, панове товариство: не так-то й легко буде побити ляхів, хоч їх там усього три тисячі… А от якби вдалося, не стративши й краплі козацької крові, одним трактуванням забрати їхню армату, а самих протурити геть к бісовій матері, ото б гарна була штука!..
— Щоб приєдналися До коронного війська!..
— До якого щодня прибувають нові підкрепи!..
— В якому й — зараз уже понад п’ятнадцять тисяч!..
— Не бувати цьому!..
Випито вже було чимало. Настрій утворювався дуже несприятливий для Хмельницького.
— Ну, завтра видно буде, — пролунав його гучний голос, покриваючи гомін незадоволення, — завтра порадимося. Сьогодні- ж у нас свято. Пийте, гуляйте, дорогі гості!..
Хмельницький одним духом перехилив великого, у дві добрих пригорщі, срібного кубка.
— Бувай! — крикнув Небаба і, немов Проковтнувши щось гаряче, хукнув:
— Добрячий мед…
Інші теж пили за здоров’я Хмельницького, за все запорозьке військо, за кожного з присутніх зокрема і за всіх разом…
Зорка, що — противно козацькому звичаєві;— не любив пити багато, вийшов, трохи похитуючися, і попростував до свого намету. Там, не зовсім твердою рукою відчинивши шкатулку, витягнув діяріюша, перегорнув кілька сторінок і почав писати:
«Хмельницький особниї пильниї понад Дніпром поставив дозори. Тії то Прето дозори, зочивши війська водниї, призвали їх для розговору з собою… Теди одержали од них обітницю, же всі за Хмельницьким, із судов водних висівши, підуть проти поляків війною за свої древнії права й вольності, не дбаючи на тую присягу, 'которую гетьманам польським поневолі виконати мусіли… До того й Барабаша — теплішого полякам приятеля з його єдиномислениками радою своєю наклонити обіцяли… Леч когда тая їх рада пред Барабашем була суєтна і бездільна, абієво всем флоту водном возгорівся вогонь гніву й ярості, в котрім не тільки Барабаша з його єдиномислениками забито, но і всіх німців‘виколото і нуртам дніпровим, віддано…»
18
З того часу як Богун привіз до Вінниці Оксану, Тимко дуже повеселішав.
Навіть прощання з батьком, знається, не дуже зіпсувало йому настрій, бо вже другого дня, одержавши від діда Андрія новий лук, Тимко тільки й знав, що влучати стрілами у вигаданих татар та бігати до Оксани з новинами про незліченну кількість забитих ворогів, прострелених татарських очей та сердець.
Оксана любила пригортати цього веселого, жвавого хлопчика, гладити його по впертій стриженій головці, цілувати задиркуваті сміливі очки, що чомусь так нагадували батька;.. Чому?.. Аджеж зовсім неначе неподібна була ця дитина до Того далекого, суворого, загартованого в боях козака… А отже гляне, бувало, Тимко на Оксану, засміється, блисне своїми карими оченятами — й наче живий устає перед дівчиною Богун.
З того часу як- він поїхав, Оксана любила сидіти під в’язом у садку на сонечку.
Вишня вже починала цвісти білувато-рожевим цвітом, і ніжні хвилі солодких весняйих пахощів розливалися в свіжім повітрі.
Далеко біліли стіни Вознесемського монастиря, ще далі — за ними — голубіло весняне небо.
Коли довго дивитися в цю голубу далечінь, коли стежити за білими весняними хмарками, що виринають з незмірних небесних глибин, здаються іноді Оксані ці бистроплинні хмарки срібнокрилими птицями з небесного раю…
Такі бистрокрилі, такі легкі, такі ніжні й спокійні… Так радісно, так відрадно стежити за ними й линути водночас думкою Туди, далеко, в запорозькій весняні степи, де птицею лине в зелених просторах козацький кінь з таким рідним, з таким милим, таким далеким, вершником.
Але підбігає Тимко, хапає Оксану за руку, пустує її важкою косою:
— Та подивіться ж ви, як стріла встромилася!..
— Мамо, мамуню… будьте ви кінь, а я татарин… Тільки давайте заплету в дві коси.
Бувало, що вона згоджувалася…
Бігали тоді вони з Тимком по садку, весело лунав срібний дівочий сміх, ще веселіші, ще голосніші були хлопцеві вигуки й верещання.