А промені сонця неначе ставали ще більше сліпучими, й дід Андрій, що годинами грівся на призьбі, немов молодшав…
Але бувало, що, погладивши хлопчика по голівці, Оксана знов поринала в задуму, й Тимко, зрозумівши, щй їй треба. вже дати спокій, біг кудись на подвір’я, на вулицю або навіть до річки….
Після приїзду Оксани знайшовся в Тимка ще один товариш — це Максимів Вовк.
Сам Максим навідувався до Оксани не часто: все десь пропадав із дідом Панасом.
А Вовкові так тут сподобалося, що він, здавалося, тільки хвилинами скучав за Максимом. З Тймком же так потоваришував, що без хлопця й кроку ступити не хотів.
А надто великими приятелями стали вони після одного випадку.
Тимко мав дуже погану звичку дражнити капуцинів: вони так кумедно плуталися ногами в своїх довжелезних халамидах, так смішно прицокували по дерев’яних містках своїми великими дерев’яними черевиками, так таємниче й багатозначно оглядалися, нагиналися й так смішно щось завжди мурмотіли собі під ніс, перебираючи чотки, що не було ніякої змоги втриматися, Щоб не підбігти, до якогось капуцина ззаду, не смикнути його за халамиду або не заверещати йому над самим ухом так, як, Певно, вміють верещати тільки бісові діти.
А як же тоді смішно дивитись, як від такої наруги кинеться капуцин мов опечений, як замахає рукавами,'мов той млин крилами, як заплює й захреститься, проклинаючи й накликаючи на зухвалого хлопця всі громи небесні…
А хлопець уже далеко десь на паркані або й на дереві.
— Капуцин — чортів син! Капуцин — чортів син!..
Отож раз уївся Тимко одному капуцинові так, що той гнався за хлопцем мало не чверть години. Червоний від реготу й швидкого, бігу, підібравши рукою штанці, м’ячиком котився Тимко, виблискуючи на поворотах рожевим хвостиком нової сорочечки.
А за кілька кроків, подібний до брудного довгастого кажана, плутаючись у важкій халамиді, біг розлютований капуцин.
Можливо, що й наздогнав би монах хлопця, якби не Вовк. Несподівано побачивши Тимка в небезпеці, собака, мов справді вовк, кинувся капуцинові на груди, повалив його і рвонув за бік, і за руку, й за ногу і залишив тільки тоді, як почув, що Тимко засвистав надто тривожно.
Так і обійшлося б усе, якби цієї пригоди не бачила Оксана, що саме якраз поверталася з церкви.
Оксана хотіла сказати дідові, щоб він як слід повчив Тимка різкою, але якось не зважилася й тільки суворо заборонила Тимкові дражнити капуцинів.
Суворий Оксанин тон вплинув на хлопця більше, ніж це могла б зробити дідова різка.
Така лагідна, така ласкава завжди бувала з Тимком Оксана, а тепер…
— Ану їх, тих капуцинів! — вирішив хлопець і кілька днів навіть не виходив на вулицю.
Але одного разу таки не втерпів і пішов зустрічати Оксану, що була в церкві.
Оксана говіла. Була смутна. Цілий тиждень уже що дня ходила до церкви, а сьогодні, в п’ятницю, перед вечором пішла до сповіді.
— Простіть, діду…
— Простіть, бабусю…
— Хай бог простить, доню.
Тимкові ця процедура не подобалася.
«Ну, й чого б, здається, так сумувати й побиватися?
«Простіть»… Хіба є якісь гріхи в мами? Вона навіть чорта ніколи не згадує», — думав Тимко, виходячи з Вовком на вулицю.
А був уже присмерк…
Ще здалеку помітив хлопець Оксанину білу свитку й побіг назустріч.
Вовк десь забарився.
Тимко обернувся й свиснув собаці, але в ту ж мить помітив якихось двох чоловіків, що раптом з’явилися коло Оксани й накинули на неї щось чорне.
Почувся приглушений крик…
Тимко кинувся вперед і миттю опинився перед рудовусим високим дядьком, що вже підняв Оксану на руки.
— Не займай, харцизяко!..
Той відштовхнув хлопця й побіг.
— Пробі, рятуйте! — крикнув Тимко, що було сили.
В ту ж мить Вовк налетів на рудовусого.
— Рятуйте! — ще раз несамовито крикнув Тимко, кидаючись і собі до рудого.
Але щось гаряче шмагонуло його ззаду по плечах, — він скрикнув і впав лицем на землю.
Дід, вибігши з двору на Вовкове скавучання, побачив тільки Тимка, що лежав у калюжі крові, та собаку з перебитою передньою лапою.
Вовк жалібно скімлив. Коло нього валявся шмат блакитного кунтуша.
19
Рана Тимкова досить швидко почала, загоюватися: вдарено не вміючи, поспіхом.
Ворожка сказала, що за якийсь тиждень хлопець зовсім видужає.
Але хоч рана вже не турбувала Тимка, хоч, здавалося, слід би хлопцеві встати з ліжка, він усе ще лежав якийсь кволий, байдужий.