Першими днями після поранення хлопець кидався ввісні, блудив словами, згадував якогось рудого, кликав Вовка, Оксану, діда й батька. Але потім немов заспокоївся і став до всього байдужий.
І ця байдужість, Ця неприродна кволість врешті почали турбувати старих ще більше, ніж хлопцева рана.
Дід Андрій, що цілими ночами просиджував над Тимком, здавалося, посивів ще більше, схуд і змарнів.
Бабі Ївзі теж не легко далася ця хлопцева хворість та нещастя з Оксаною…
Проте бабі все ж таки було якось легше. Чи, може, тому, що вона цілими днями тупала по хазяйству, чи, може, не звикла так до Оксани, як дід і хлопець, чи, може, взагалі натура її була загартованіша: хіба ж мало довелося пережити горя за бабині сімдесят літ?
Крім того, тяжче було дідові ще й тому, що була в його вдача козацька: з молодих літ не звик він вичікувати, покладатися на час, на випадок, на те, що «якосьто воно буде, коли господь допоможе…»
А в нещасті з Тимком та Оксаною якраз чсаме й не можна було виявити жодної активності.
Попервах вирішив був дід звернутися до городського суду з заявою, що з його родини викрадено дівчину й тяжко поранено хлопця.
Але наслідки такси заяви навряд чи були б корисні: треба було б пояснювати магістратові, звідки Оксана родом, чого вона в діда жила й таке інше…
А хто знає, може, пани Оксанині шукають її і в Вінниці? Може, натраплять таким чином на слід.
Дід не пішов до магістрату, а вдався натомість до Зайди. Того було важко застати дома, й дід побачився з ним лише через кілька день.
Зайда обіцяв зробити все, що буде можливо, але, врешті, що він міг допомогти в цій справі? Найбільше — ще сповістити діда Панаса й Максима, які були десь недалеко від Вінниці.
На Панаса й Максима, які знали Оксану й викрадали її з Богуном, дід Андрій покладав найбільші надії…
Але кобзар і хлопець чомусь не з’являлися…
— Та чому ти так мало їси, чому не спиш? — сердилась на діда Андрія стара. — Ще, — не дай господи, й за тобою, як за хлопцем, доведеться ходити… Пішов би краще довідався, чи нема новин від Івана? Он уже гомонять по всіх-усюдах, що буде велика війна, що Хмельницького вже на гетьмана обрали, що різатимуть усіх панів…
Дід тільки махав рукою, йшов до Тимкового ліжка й годинами нерухомо сидів коло хлопця.
«Якби тільки Тймко скоріше видужав, — увесь час думала баба, — може й старому тоді полегшає…»
— Слухай, Андрію, а чи не звернутися б нам до Ликери?..
Ликера була літня вдова, ворожка, що жила недалеко замка.
Казали про Ликеру, що з неї найкраща ворожка в місті і до того ж не відьма.
Дід Андрій не любив ворожок, але звертатися до Анкери завжди погоджувався: він уже давно знав од вірного чоловіка, що хвоста в Ликери немає.
Того ж дня вдову покликано.
Це була висока на зріст, худувата жінка в темно-синьому кунтуші, в чорній запасці й темній корсетці, що міцно облягала їй стан.
Темно-зелений очіпок відтінював її бліде високе чоло.
Трохи задовгий ніс із горбочком, тонкі стиснені губи й строгий допитливий погляд сірих очей Зразу ж приковували до Ликери увагу.
Хода її була легка, мов дівоча, але чітка й упевнена.
Поважно й урочисто зайшла, вона в хату, довго хрестилася на ікони, потім схилилася над Тимком:
— Ти чого це, хлопче, вилежуєшся?. Он надворі вже сонечко так припекло, що дітей не відженеш од річки!.. А ти ж хіба не любиш купатися?..
Хлопець скривився.
— Ану, підніми сорочечку: побачимо, де воно тебе тампорізано…
Дід скинув Тимкові сорочку.
— О, та тут уже нічого немає! Була рана — немає рани — не буде рани. Амінь.
Ликера перехрестилася, потім знову уважно оглянула хлопцеві спину, живіт, груди.
— О, та з тебе таки добрий козак буде!.. І рубатимеш, і стрілятимеш, і конем виграватимеш… Добрий, добрий козак!..
Все це ворожка говорила веселим дзвінким голосом, посміхаючись хлопцеві й граючи своїми сірими очима, під якими було ще зовсім небагато зморщок.
Потім тихо звернулась до баби:
— Це не від рани. Це не інакше як від уроків… За кілька день видужає… Тільки не дуже багато звертайте на нього уваги: ходіть, стукайте дверима, посудом, голосно розмовляйте. — все як-звичайно. Та вікно відхиляйте частіше, навіть уночі хай кватирка буде одчинена. А від уроків я зараз над ним пошепчу…
Ликера зітхнула глибоко, запалила перед святим Миколою четвергову свічку, злегка побризкала хворого святою водою, помолилася, потім сіла навпроти на ослінчику й, пильнй дивлячись хлопцеві в вічі, почала тихим переконуючим голосом:
— Помагаєш, вода свячена, очищаєш, вода явлена, і луги, й береги, й середину… Від призору придумана, від призору погадана, від призору стрічена й непомічена, від водяного й вітряного, від жіноцького й чоловіцького, від дівоцького й парубоцького… Підіть ви, уроки, на всі боки, на сороки, на луги й береги…