В цю мить Тимко ворухнувся, але не змінив байдужого вигляду.
Ворожка помовчала, зітхнула й почала знов трохи іншим, уже голоснішим голосом:
Ликера встала, перехрестилася на ікони й, не прощаючись, вийшла з хати.
Не встигли ще двері зачинитися за вдовою, як у хвіртку постукано знов: прийшли дід Панас і Максим.
Вони вже довідалися про нещастя від Зайди.
Максим своїм звичаєм підбіг до Тимка, бо Зайда сказав, що хлопцева рана загоїлась.
«Треба його розважити», — думав Максим. Але коли він побачив Тимка на ліжкові, блідого й знесиленого, щось мимоволі здавило йому Горло, й він не зміг вимовити й слова.
На велике здивування старих, Тимко, придивившися до Максима, раптом сів на ліжкові:
— Максиме, маму вкрадено!..
Ридання не дали хлопчикові договорити й, притулившися до Максима, він гірко заплакав.
— Нічого, нічого, Тимко! — гладив його Максим, а хлопець усе плакав.
Дивлячись на них, заплакала й баба Твга…
— Що це ти, стара? — стиха звернувся до неї дід Андрій. — Зрадіти треба, виплачеться хлоп’я — зразу повеселішає… Досі ж він майже не плакав… Певно, допомогла твоя ворожка…
А Тимко вже сидів на колінах у Максима й недовірливо слухав:
— Кажу тобі, знайдемо маму! Безпремінно знайдемо… Ти кажеш, ухопив її рудовусий? Знаємо ми його як облупленого! Любить одягатися в синє й блакитне. Вовк же недарма одірвав йому шмат кунтуша… По одежі та по рудих вусах його зразу пізнати можна.,
— А може, він так заховався, що й не знайти?
— Знайдемо. З-під землі вириємо. Це якби тільки ми з дідом Панасом шукали, а то шукатиме його стільки людей, що й злічити важко: для твого тата шукатимуть усі козаки…
— Ну, а нащо було тому рудому красти?..
— Як нащо? Та хіба ти не знаєш, що ляхи завжди хочуть якусь прикрість твоєму таткові вчинити?.. Ох, і не люблять же твого тата ляхи!..
— То виходить, що як знайдемо маму — ляхи н знов можуть викрасти?
— Е, ні вже, тепер зась! Повигонимо скоро звідси всіх ляхів: і панів, і ксьондзів — геть-чисто всіх!..
— І капуцинів?..
— І капуцинів, і бернардинів, і як вони ще там звуться!.. Ти тільки почекай, Тимко, — несподівано для самого себе таємниче додав Максим: — Ось-ось-ось почнеться така веремія, що аж-аж-аж! Уже давно козаки всіх підмовляють… Як ударить на ляхів Хмельницький з запорожцями, то й тут зразу ж почнеться… Виб’ємо всіх панів до ноги.
— І рудого?..
— І рудого, й ще там якого другого — всіх… Ти думаєш, куди твій тато поїхав? Та туди ж, до Хмельницького. Тільки боже тебе борони, Тимко, нікому про це не кажи: ні хлопцям, ні дівчатам, нікому… Щоб ляхи якось не довідалися… розумієш?..
— Розумію… й Семену Войтенкові не казати?
— Ох, який же ти, Тимко! Нікому…
— Добре. А маму визволимо?..
— Безпремінно…
20
Думку, як простежити за Оксаною, подав Сиворакші патер: не може, мовляв, бути, щоб дівчина не ходила до церкви…
Довго й уважно стежили по всіх церквах і нарешті таки вхопили Оксану, поранивши Тимка й поперебивавши ноги собаці.
Кілька, днів, дівчину переховували в колегії єзуїтів, у помічника економа, що Здавна був знайомий з патером.
Опинившися в узенькій півтемнїй потайній кімнаті з важкими залізними дверима й маленьким віконцем під самою стелею, Оксана відчула такий розпач, таку невимовну тугу, що спершу ледве знайшла в собі сиди боротися з гострим бажанням розбити собі голову об сірі холодні мури.
Навіть думка, що самогубство великий гріх, довгий час не могла на неї уплинути…
— Ні, краще смерть, краще смерть, — безгучно шепотіла Оксана, з огидою й жахом поглядаючи на залізні двері, через які щохвилини міг увійти Чарнецький.
Але минув день, другий… Чарнецького не було. Що дня приходила якась крива, огидна, подібна до відьми баба, приносила страву, прибирала за Оксаною, а — раз навіть спитала про здоров’я.