Під самим містом помітно було велике оживлення: проходили в різних напрямах відділи пішого й кінного війська, коло хат, у садках, на левадах, а особливо над Россю помітно було намети, коло яких метушилося вояцтво.
У кількох місцях палало багаття, — щось варилося у величезних казанах, і дим хмарою здіймався до блакитного неба.
Крізь гомін тисяч людей, крізь рипіння возів і ржання коней ледве чутно було, як десь далеко, певно в Корсунськім замку, грала військова музика…
— А що, пана Чарнецького, певно, не так-то й легко тут знайдеш? — непокоївся йатер.
— Знайдемо… Зовсім не мудра штука: кожний жовнір покаже.
Але й перший, й другий, і третій жовніри нічого певного про гусарів Чарнецького не знали.
Четвертий заявив рішуче, що ось уже більше двох тижнів, як гусарія вирушила на Хмельницького.
— Що ж, певно, треба не зупиняючись їхати до Черкас, — промовив незадоволено Сиворакша, — тут і переночувати гаразд ніде…
Почувши, що Чарнецький десь у поході, Оксана ледве не скрикнула з радості:
— В поході?.. Проти Хмельницького… Вже давно ніяких звісток… А що як Хмельницький його погромив, забрав у полон?
— Хай панна сидить спокійно: не можна ж так кидатися на всі боки, — просичав патер.
Перспектива без перепочинку. їхати до Черкас і там невідомо до якого часу чекати Чарнецького видавалася йому не дуже-то приємною.
В міру ж того як Корсунь залишався все далі й далі позаду, патер усе одвертіше починав виявляти своє занепокоєння.
— А як пан гадає, чи скоро вже погромлять того Хмельницького?
— Та, може, вже и погромили, — позіхнув Сиворакша.
— Ну, а бунти хлопські?
— Бунти?.. Пхе… Посадять на паль Хмельницького, то зразу й бунти вщухнуть…
— А що то за ридвани ми зараз зустріли?..
— То?.. Не звернув уваги….
— А он ще якась валка назустріч… О, та й чимала…
— Звідки? — поздоровкався Сиворакша.
— З Черкас… — До Корсуня: щось неспокійно в Черкасах.
— Неспокійно?..
— Та й дуже… Все панство чогось виїздить. І міщани декотрі… І євреї щось тікають з околиць…
— Що ж?.. Хлопи?.,
— Та й хлопи… Кажуть, уже сам Хмельницький близько.
— Та проти нього ж син пана гетьмана вирушив з військом…
— Чули… Та хто його зна: все панство тієї думки, що в Корсуні все-таки безпечніше…
«Тікають!.. Ох, якби вирватись, якби випадок якийсь. Тікають!.. — раділа Оксана. — Господи, боже мій, ти все можеш, допоможи!..»
Але Черкаси вже були близько.
Ввечері швидко промчали спустілим містом, в’їхали на якесь подвір’я, й через кілька хвилин Оксана вже була в кімнаті з щільно позачинюваними віконницями.
Стомлена до краю, вона. впала на лаву й зразу ж заснула твердим сном.
Прокинулася Оксана чи то від якогось бренькання, чи то. від співу.
Крізь шпари у віконницях пробивалися гарячі сонячні продані: певно, сонце давно вже встало..
За стінкою щось гугнявив патер.
— Співає він, чи що? — притулила Оксана вухо до стінки… — Так… Співає…
— Ого, як добре чутно!.. Та так же можна всі їхні розмови підслухати…
Обережно, помалу Оксана почала відколупувати глину.
— Чути стало ще краще. Раптом патер замовк, і хтось із усієї сили хряснув дверима.
— Кінець!.. Усе загинуло! — почувся чийсь п’яний голос.
— Що пан Гавронський хоче сказати? — стривожився патер.
— Тисяча дяблів!.. Тисяча тисяч дяблів!.. Тисяча тисяч тисяч!..
— Хай пан так не кричить: вона може почути…
— Хто? Панна? Га-га-га! От вигадав хлопку панною звати!.. Тисяча тисяч…
— Та що сталося?..
— Що сталося?.. Пан Чарнецький у полоні!..
— На рани боскі!..
— Пан Чарнецький у полоні, пан Сапєга в полоні, пан Стефан Потоцький забитий, пан комісар Шемберг замордований, все військо вибите до ноги!.. Татари!.. Татари — тисяча дяблів!..
— Матка свєнта!.. Пан… Пан трохи сп’янів? Дане Гавронський!..
— Я? Сп’янів?.. Шість тисяч реєстрових збунтувалися на Дніпрі… Кричевський, собака, передавсь козакам!.. Драгуни теж!.. У Хмельницького двадцять п'ять тисяч головорізів!.. Облягли наших під. Жовтими Водами. Спереду козаки, ззаду татари… П’ятдесят тисяч ординців!.. Обіцяли пустити вільно: видайте тільки; мовляв, армату… Забрали дванадцять гармат… Наші почали відступати. А дони… Зрадники… О-о, тисяча дяблів, тільки один жовнір і втік!..