Оксана не могла слухати далі. Сльози котилися їй з очей, ноги й руки тремтіли, голова йшла обертом,
«Ляхів погромлено!.. Козаки наступають… Чарнецький — у полоні…»
За стінкою знову закричав Сиворакша й щось перелякано запитав патер:
— За тиждень?.. Та’ вони за два дні тут будуть: п’ятдесят тисяч татарів!..
— Ну, а пани гетьмани ще в Корсуні?..
— Вже в Корсуні, а не «ще»!.. Виступали назустріч… Довідалися про Жовті Воли — Тепер відступають… П’ятдесят тисяч татарів!..
— На бога!.. То як же ми з паном?..
— Ми?.. Перед вечором вирушаємо на Лубни; на Корсунь уже небезпечно… Тут є відділ драгунії князя Вишневецького… Я упросився…
— А як із нею?..
— Сказав, що везем родичку пана Чарнецького… Князеві Єремії вже, свєнти ойче, якось з’ясуєте… А в Лубнах тепер найбезпечніше…
Того ж вечора Сиворакша з патером вивозили Оксану з Черкас.
Охорона була надійна: п’ятдесят добре озброєних драгунів.
Оксана широко розкритими очима дивилася, як метушилися по місту люди, жовніри, як навантажувано коло дворів вози, хури, як десь далеко, певно аж На другому кінці міста, спалахувала пожежа…
На подвір’ях вили собаки, ревла худоба, щось репетували люди.
За півгодини драгуни вже виїздили за місто.
Оксана зітхнула й заплющила стомлені очі.
ЧАСТИНА ДРУГА
1
- Сором виправляти значне військо проти жалюгідної зграї хлопства… Чим менший буде відділ, що погромить цю наволоч, — тим більше слави… Пройдіть крізь ліси й степи, зруйнуйте Січ, знищіть дощенту зухвалу юрбу дикунів і приведіть сюди ватажків для справедливої кари.
Так промовляв гетьман Потоцький, виправляючи в похід проти Хмельницького відділ Шемберга та сина свого, молодого гетьмана Стефана.
І не тільки сам гетьман, а й більшість полковників, ротмістрів — переважна більшість лицарства польського — були глибоко переконані, що розігнати «лякливу юрбу козацького й татарського гультяйства» зовсім не важко.
Справді, чи не найперше у всій Європі було тоді польське військо. Померлий недавно гетьман Станіслав Конецьпольський Залишив армію в найкращому стані. Пограничні містечка й замки були непогано укріплені, мали досить гармат та іншої амуніції, хоругви й полки були добре озброєні й складалися в більшій частині з старих, досвідчених жовнірі.
Отож на виправу проти Хмельницького дивилися мов на якусь веселу прогулянку військову. Сподівалися розігнати гультяйство самим тільки пострахом, самою тільки демонстрацією незвичайної потуги, багатства й пихи панської…
Тому-то як грім серед ясного неба вдарила звістка про Жовті Води.
В уяві всього лицарства польського, що цілими днями й ночами бенкетувало, не маючи й гадки про небезпеку, зухвала, ляклива юрба хлопсько-козацька раптом виросла в грізну, страшну силу.
Зловісним буряним вітром повіяло з Дикого Поля…
Не минуло й тижня після розгрому поляків під Жовтими Водами, як Хмельницький з шістьома тисячами козаків і татар перейшов Тясмин, а через день під’їзди коронного війська вже наткнулися на передові козацькі загони.
Хмельницький недаремно посивів, воюючи під корогвами Польщі: він краще від кого іншого знав, як тяжко ставати з погано озброєним та нашвидку впорядкованим військом проти залізних когорт польських…
«Нарешті, всього можна сподіватися, навіть поразки, навіть остаточного розгрому козацького війська», — хвилюючись думав Хмельницький.
Хвилювання його дійшло до найвищої точки, коли військо козацьке одного вечора зупинилося перед табором Потоцького.
Негайно ж відряджено на звіди Богуна з двадцятьма козаками.
Тривожно минула ніч.
Світанком Богун вернувся й повідомив, що поляки стоять між Корсунем і Стеблевом на добре уфортифікованій позиції.
З наказу Потоцького Стеблів і Корсунь спалено. Людність ховається в околишніх байраках. Є навіть цілі загони повстанців, що по ночах нишпорять коло польського табору. Серед поляків чимале безладдя. Великий і польний гетьмани, як і раніше, ніяк не дійдуть до згоди: Потоцький хоче відступати на Білу Цфкву, Калиновський же радить не залишати позиції над Россю й боронитися.