Кричевський кивнув головою.
— А не здається тобі, пане Богдане, що передня чата зразу ж зміркує, в чім справа, і встигне їх попередити?
— А треба їх обдурити… Заманити якось, щоб трохи збочили й не вернулися… Тільки без галасу.,
— Хай повстанців з косами викриють і поженутьсяза ними, або що, — завважив Богун.
— Чудово, чудово!.. Тільки без галасу… Це ж буде майже над самим яром, по тім боці березняка. Їй-богу, чудово! Ну, то згода? Я вже послав по старшину. Ходимо до мене, — сказав Хмельницький.
2
Через годину Богун уже виїздив з табору На чолі своєї сотні.
Це були переважно бувалі, досвідчені запорожці, добре озброєні й здавна знайомі з тією місцевістю, де передбачалося оточити поляків.
Запорозьким звичаєм у кожного коло кульбаки була приторочена лопата. Дехто замість мушкета мав при собі тугий лук татарський.
З обережності — щоб навіть у козацькому таборі не довідалися про справжню мету виправи — Богун наказав їхати спершу просто в той бік, де були шанці коронного війська.
Там, ще здалеку — ледве не за цілу милю, — помітно було величезну, густу, аж чорну хмару збитої татарами куряви: то Тугай-бей показував полякам свою потугу, вдаючи, що наміряється йти на приступ.
Хоч орди було всього щось коло чотирьох тисяч, а здавалося, що з Тугай-беєм не менше як кілька десятків, а то й усіх сто тисяч татарського війська.
Несамовиті безперестанні вигуки кількох тисяч ординців, іржання коней, рипіння возів, безладні вибухи тулумбасів і грізне важке тупотіння незліченних копит вплинули навіть на запорожців:
— Ну й галасують же, бісові діти!..
— Як чорти на шабаші…
Богун наказав повертати праворуч. Од’їхавши щось із чверть, милі, він зупинився на пригорну й глянув назад.
Далеко праворуч чорніли шанці поляків. Коло них, зовсім близько — менше ніж на один постріл із лука, — клуботалася хмара збитої татарами куряви, що вкривала все поле ген аж до взгір’я, на якому грізним довгавим півколом стояв табір Хмельницького.
Вечоріло…
— Рушай, — махнув рукою Богун, і запорожці, сторожко поглядаючи на всі боки — де степом, де яром, а де й невеличким гайком, — обережно, а швидко, побігли своїми татарськими кіньми до Крутого Байраку.
Смеркло.
— Ну, тепер уже чортового батька помітять ляхи, — буркнув товстий сивочубий запорожець, що біг з Богуном поруч. — Тут зараз ярок невеличкий буде, а там і Крутий Байрак.
Обережно спустилися в ярок. Тут було вже зовсім темно. Густий орішник розрісся по схилах.
Вузенькою стежкою ледве можна було проїхати. Довелось розтягнутися в довгу лінію.
Тихо, ледве чутно ступали коні. Богун їхав попереду.
Раптом він став як укопаний: і вершник, і кінь разом почули в гущавині якесь шарудіння.
Може, то вуж прослизнув десь між кущами? Може, то птах переляканий пурхнув?..
Шарудіння почулося ще раз. Сумніву не було: це люди…
— Хто йде? — запитав хтось із темряви.
— Свої,— стиха відповів Богун і зітхнув з полегшенням: — Не ляхи…
— Хто свої?..
— А ти підійди ближче, то й побачиш…
Невиразний гомін почувся в гущавині. Висока постать із самопалом у руках вилізла з кущів і зупинилася перед Богуном.
— Ого, та це ж козаки! — радісно скрикнув невідомий і спустив рушницю.
— Козаки… козаки… — стримано загуло в чагарниках, і з усіх боків почали з’являтися якісь постаті: хто з самопалом, хто з шаблею, а хто й просто з важким дрючком чи з косою в руках.
— А ви хто такі будете? — строго запитав Богун.
— Ми з Корсуня… Спали'ли ляхи місто… Ну, ми й повтікали. Там он, далі, в печері, й жінки й діти…
— Ну, а сюди. хіба не заходять ляхи?
— Ні, тут безпечно… Та навіть якби й піткнулася якась чата — ми тут їй з нашим Семеном такого дамо…
— З яким Семеном?
— Та з Семеном же, Принд яком: коваль тут, один стеблівський… Стеблів теж спалено… Ну, так отой коваль тут усім порядок дає. Інших просто до козаків справляє, а ми ось тут коло печери вартуємо.
— Ну, а тут у вас хто за отамана?
— Та я ж, — відповів той парубок, що перший вийшов назустріч. — Теж Семен, тільки не Приндяк — Палієнко… А ви ж, пане козаче, від самого Хмельницького, чи що?..
— Як бачиш… А чи не можна б з тим вашим ковалем погомоніти?
— А чого ж? Почекайте коло печери: хлопець миттю за ним збігає…
— Гаразд.
Печера була під двома трьохсотлітніми дубами. Коло самого війстя розрослися горіхові кущі, трохи далі темніла криничка.
— Тут і ховаємося, — сказав Семен Палієнко, відхиляючи віти горіхового куща.