— Но, но, годі! — казала немовби трохи зворушена Гризельда. — Одведіть її куди слід… А з тими… гвалтівниками… я поговорю…
Княгиня вважала себе за вмістилище всіх чеснот. Вона суворо стежила за моральністю не тільки своїх пань служебних і покоївок, а навіть усіх, кому доводилося якийсь час перебувати в замку. Отож на випадок з Оксаною дивилася вона, як на виконанні свого морального обов’язку, а до того ж сподівалася мати з Оксани неабияку користь: від сестри своєї, що була за молодим Конецьпольським, Гризельда давно чула про якусь славетну гаптувальницю в Підгірцях і навіть бачила деякі з її робіт.
«Коли це та сама — чудово, — міркувала Гризельда, — а коли ні, все ж таки сестра Барбара буде мені вдячна».
Княгиня вже хотіла була викликати до себе Сиворакшу й патера для пояснень, коли раптом увійшла пані служебна й повідомила, що князь Ярема повернувся до замка.
Стомлений, злий, гарячково виблискуючи очима, увійшов князь до покоїв Гризельди й залишався там кілька годин.
Цікаві, всюдисущі слуги на цей раз так і не довідалися про зміст їхньої розмови.
Але того ж дня до Гризельди й до князя викликано найвірніших слуг і наказано їм пакувати найкоштовніші речі. Другого дня почали пакувати й меблі, й картини, й деякі статуї, й вина, й меди, й вовни в рунах, і віск, і сало, й масло, й збіжжя, і все, що тільки було коштовного в великому замковому господарстві.
Князь Ярема вирішив відступати.
Він намірявся йти аж на Чернігів, бо тільки в такий спосіб можна було тепер дістатися до Польщі: Хмельницький навряд чи зможе швидко перекинути на Лівобережжя скільки-небудь значні сили, повстанців же, маючи шість тисяч війська, Ярема міг не боятися.
А проте він почував себе мов хижий звір у пастці.
Лубенщина — ціле королівство, в якому князь був ні від кого не залежним господарем, Лубенщина, з її лісами, пасіками, поташевими будами, рибними ловами, бобровими гонами, майданами до здобування селітри, винницями, пивницями, корчмами, шинками, Лубенщина з десятками тисяч підданих, що працею їх щороку збільшувалися не зліченні скарби Вишневецьких, — ця «укохана» від князя Лубенщина немовби з наказу якогось злого чарівника за якийсь тиждень з «золотого дна», з невичерпної скарбниці перетворилася на страшну, небезпечну пастку, на країну «дикого збунтованого гультяйства».
О, князь Ярема знав добре, що це тільки тимчасово!..
О, він певний був, що повернеться сюди на чолі переможного коронного війська, палями й шибеницями, вогнем і мечем знищить і вирве з корінням хлопську сваволю.
Але тепер… Тепер доводилося кидати замок напризволяще й відступати, не гаявши часу, поки ще можна вивезти тяжари…
Була вже ніч, коли Ярема, до краю стомлений блуканням по своїх розкішних покоях, вирішив узятися до роботи…
Він одімкнув чималу срібноковану скриню й почав переглядати коштовності й папери: найцінніше він хотів перекласти до меншої скриньки, а непотрібні папери спалити.
Світло десятків товстих свічок у срібних важких канделябрах коливалося, й з ним хилиталися фантастичні тіні в покої.
Схудлий за кілька днів; знервований, стомлений, князь то низько нахиляв до скрині своє жовте, помертвіле обличчя, то раптом випростовувався й блимав своїми страшними банькуватими Очима.
Він здавався потворним чарівником, що зловісно перебирає якесь чаклунське зілля.
Але не князь чаклував, а ті речі звичайні, до яких він торкався руками, діяли чари над його чорною збентеженою душею.
Ось договір Ярема з негоціантом львівським Боїмом на продаж поташу й на приставку його коштом Яреми до Фастова, ось іще договори, листи, привілеї… Здається, звичайні папери, а кожний з них викликає в душі князя цілу бурю безладних образів: то встануть перед ним довгі валки возів з поташем, селітрою, медом, то промайнуть мов живі яскраві постаті гданських, і шлезьких, і навіть паризьких купців, з якими Ярема мав справи, то, нарешті, чітко зачорніють обриси тепер уже, певно, пограбованих і спалених винниць.
— А це що таке? — півголосом промовив Ярема й раптом здригнувся всім тілом.
Він хотів був одкинути від себе той грубий аркуш, що так погано на нього вплинув, але натомість розгорнув і почав читати:
«Ясновельможний милостивий княже, пане мій милостивий… Прошу уніжене, аби тая цедула моя могла бути од вашої княжої милості милостиво без образи душевної прочитана й уважена: повинності абовєм моєї пастирської тоє писати мушу…»
— Знайомі, звичайні, багато разів перечитувані слова… Дурний… божевільний піп…
«Предкове вашої княжої милості — святої пам’яті родитель і родителька — з покоління були віри грецької, чому ж ваша княжая милость тільки ти єдин от них міл би бити вилученим?»