— Ха-ха… Чому ж?.. Чому не хотів залишитися схизматом, бути однакової віри з бидлом?.. Ха-ха… Чому не віддав маєтків своїх попам і хлопам?.. Ха-ха!..
«Єстлі теж для великого богачества, — і то єсть в руках божиїх… А ми просимо господа бога… аби вашу княжую милость од своєї старожитньої релігії не допустив одступовати. Хоть же мовлять маложичливії адверзари наші, же то грецькая хлопськая єсть віра…»
— Дурний, божевільний піп! — скрикнув Ярема й хотів розірвати листа, але не витримав і дочитав до кінця:
«…Вашої князської милості, пана мойого милостивого унижоний слуга і богомольца — Ісаія Копинський, митрополит Київський рукою власною…»
Ярема порвав листа на дрібні шматки, кинув на підлогу й підійшов до вікна.
Князеві було задушно, й він звичним рухом одхилив шибу.
Ніч була тепла, темна. Десь далеко охопила крайнебо червона заграва.
6
Як тільки Оксана опинилася в приміщенні Гризельдиних покоївок, дівчата оточили її, розпитуючи, звідки вона й чого плаче.
Оксана й сама не знала, чого плакала: адже ж становище її було тепер куди краще, ніж усього кілька годин тому. Тепер уже не страшні їй були ні Сиворакша, ні патер, ні навіть сам Чарнецький…
А проте сльози котилися й котилися їй з очей.
Це не були ті сльози, якими вона плакала, впавши до ніг княгині Гризельди, це не були й сльози відчаю й роздачу: сама того не помічаючи, Оксана плакала над усім своїм безщасним, безрадісним життям.
Що з того, що на мить посміхнулося їй кохання й розцвіла в серці надія на щастя? Що з того, що вирвалася вона на кілька тижнів з неволі панської? Адже ж після цього знов довелося впасти ще в гіршу неволю до посіпак потвори Чарнецького…
А тепер, коли Чарнецький вже поки що не страшний, чи не повернулася вона до такої ж самої неволі, як у Підгірцях? Чи не починається для неї таке ж, як і там, безрадісне, сіре життя панської невільниці-покоївки?
— Не плач, сестро, — почула Оксана тихий дівочий голос. — Не плач, сестро…
— Господи… Що це? Я сплю? — стрепенулась Оксана: голос був рідний, знайомий…
«Максим… Певно, сестра Максимова», — радісним променем майнула думка.
Справді: дівчина, що схилилася над Оксаною, була дуже подібна до Максима — тільки тонкі губи стиснуті були міцніше, тільки в очах світилася не дівоча скорбота.
— Господи!.. — скрикнула стиха Оксана й ридаючи обняла дівчину. — Максим розповідав… Я знаю Максима, — шепотіла вона, цілуючи Олену.
Та теж плакала рясними, щасливими слізьми.
Уривками, між роботою, розповіла Оксана Олені про Максима, про діда Панаса й навіть про Богуна.
Олена й собі переказала Оксані усе, що знала про хід повстання, про Хмельницького й про те, що не сьогодні-завтра Ярема з Гризельдою, з усім двором і військом покинуть Лубни.
— А той, знаєш, Петро — товариш Максимів, — додала таємниче Олена, — вже з тиждень як утік до повстанців…
Оксана не пам’ятала, чи розповідав їй щось Максим про Петра, але чомусь не сказала цього Олені й спитала:
— Сам?
— Ні, тепер вони щодня по кілька душ разом тікають.
— А що буде з нами, коли пани виїдуть?..
— Не знаю. Нас, певно, княгиня з собою візьме…
— А може, тут покине?
— Навряд: як побачила твоє гаптування — аж очі їй загорілися… А до нас із Варкою вона дуже звикла…
Так воно й сталося: покидаючи Лубни, Вишневецькі взяли з собою не тільки всіх покоївок, а й двораків і багатьох підданих, що потрібні були в дорозі як вантажники, погоничі, слуги, тощо.
Щось на третій день після того, як княгиня Гризельда взяла Оксану за покоївку, двір і військо Яреми залишили Лубни…
Після служби божої по костьЬлах і церквах, після співчутливих промов католицького й православного духовенства, після Прощання з делегаціями від міщан лубенських Ярема сів на коня й махнув рукою…
Рушили вперед хоругви драгунів, за ними армата, потім княгиня з фрауцимером і цілим двором, потім сотні возів з тяжарами й панством, що покидало Лубенщину, потім піхота німецька, потім хоругви волоські, потім рейтарія й гусарія.
Табір розтягнувся ледве не на чверть милі. Вже першого дня розлетілася поголоска, що повстанці взяли Лубни й щохвилини можуть напасти на табір.
Жах охопив панство. Жінки почали плакати й лементувати.
Оксані голосно билося серце:
— А що як справді вдарять на табір повстанці?… Звичайно, проти всього війська Яреминого їм не здержати…