Выбрать главу

Але частину табору завжди можуть відбити… І нас із нею.

Але ніч і наступний день минули досить спокійно: хоч повстанці в кількох місцях і налітали на табір, але зараз же й тікали геть.

Тих, що діставалися до рук Яреминим жовнірам, мордували жорстоко.

Князь наказував саджати їх на палі й розпинати на високих стовпах край дороги.

Дедалі, за Березань до Козельця, Оксана все частіше бачила ці страшні стовпи й палі.

Деякі з закатованих ще не були мертві. Здригалися в страшних корчах, стогнали…

Одному сивовусому, певно запорожцеві, вже півтіла простромив гостряк палі, а він ще, ридимо, не втратив притомності й довго дивився на табір своїми великими закривавленими страшними очима…

А над ним у блакитному небі вже зловісно кружляла й кричала чорна галич.

Навіть ночами ввижались Оксані ці криваві дорого вкази…

В Козельці її чекав іще більший жах.

Частина передньої драгунської чати чомусь не встигла скінчити своєї кривавої роботи до проїзду княгині-

Отож на майдані, якраз перед церквою, саме саджали на палю якогось повстанця.

Голий, одягнений тільки в свиту дядько лежав горілиць на землі. Руки йому були зв’язані над головою. Між ногами видно було свіжозаґострений довгий дубовий кілок, що другим тупим кінцем упирався в край свіжовикопаної ями.

Од голих дядькових ніг ішли дві поворозки до двох вершників, що стояли край шляху кроків за п’ять один від одного.

— Рушай! — крикнув ротмістр, і не встигла ще Оксана опам’ятатися, як вершники рушили з місця, поворозки здригнулися, дядькові ноги напружилися, тіло посунулося вперед і: дубовий гостряк устромився дядькові між ногами…

— А… А! — розлігся нелюдський крик.

Коні смикнули ще раз, хряснули кості, кілок з дядьком трохи підвівся над землею й посунувся в яму.

Оксана зойкнула і знепритомніла…

Коли вона розплющила очі, палю вже добре було закопано в землю, а на ній немовби сидів, осідаючи все нижче, страшний бородатий дядько.

— Мертвий? — пошепки запитав хтось, із покоївок, коли вже виїздили з міста.

— Житиме ще днів два… — похмуро й немовби сердито відповів хтось із погоничів…

Після цього випадку Оксана тяжко захворіла. Цілими днями лежала вона на возі, схудла, змарніла, байдужа, хвилинами непритомна.

Олена з Варкою не відходили від неї ні на хвилину.

Вони вже не мріяли, що наскочать звідкись повстанці і визволять їх од панів.

— Якби тільки Оксана видужала, господи, якби тільки видужала! — молились вони.

Щось на дев’ятий день, вже за Черніговом, коло Любеча, вночі, коли палали навколо підпалені від повстанців непроглядні дрімучі соснові ліси, Оксана несподівано підвелася на возі й спитала:

— Де я?

— Зі мною, сестро, — відказала Олена.

— Ще й досі в панів?

— Цить, сестро, почують…

— Добре, мовчатиму… Недовго вже їм панувати…

— А то повстанці? — запитала Оксана перегодом, показуючи на безмежне море пожеж на півдні.

— Повстанці, — прошепотіла Олена.

— Так панам і треба…

7

На гасло козаччини, на вісті про цілковитий розгром коронного війська піднялась уся Україна.

На Лубенщині, Сіверщині, Чернігівщині, Київщині, Брацлавщині — всюди з не чуваною досі силою вибухали повстання.

Народ, що ще вчора був жалюгідним рабом панів і магнатів, розігнув наболілу спину й в одну мить став страшним велетнем.

У своєму лютому гніві, в сліпому непереможному стихійному пориві він не знав жалю й милосердя. Все панське, все, що нагадувало про гнітючу неволю, — мало загинути. Не час було міркувати про винних і невинних: полум’я помсти нищило без жалю й панів, і магнатів, і їхніх офіціалістів, і орендарів, і молодих, і старих, і жінок, дітей — все, що так чи інакше було пов’язане а панами-гнобителями.

І горіли в страшних пожежах панські маєтки, замки, костьоли…

Навіть ті, кому пощастило уникнути неминучої смерті й дістатися до великих уфортифікованих міст, дуже недовго почували себе в безпеці: розбурхані хвилі повстання все з більшою й більшою силою, невпинно, невблаганно, непереможно билися об мури й вали фортець.

І падали з гуркотом колись непідступні високі мури, і море крові й огню заливало міські вулиці й площі, де ще так зовсім недавно текло спокійне життя.

А на місці будинків, башт, костьолів і мурів залишилися тільки чорні, обгорілі, вкриті трупом руїни.

Хвилі повстання, хвилі вогню і крові котилися далі й далі.