За дуже короткий час повстанці взяли Немирів, Тульчин, Нестервар, Вінницю, Красне, Брацлав і, нарешті, Полонне й Бар.
Тільки один Кам’янець-Подільський — найнепідступніша польська фортеця — ще тримався.
Але й там уже чекали невблаганних ударів повстання…
У цей саме час пораненого під Корсунем Богуна привезли до Білої Церкви.
Приндяк майже не відходив від нього. Нерідко навідувався й Кричевський.
Хоч Богунові навіть підвестися було важко, він тільки й мріяв, як ближчими днями сяде знов на коня.
Він гостро цікавився всім, що відбувалося на Україні після битви під Корсунем, але Кричевський і Приндяк увесь час намагалися відмовчуватися: баба-ворожка, що лікувала Богуна, суворо заборонила його хвилювати.
Проте Богун таки довідався й про нечувано швидкий зріст повстання, й про Кривоносові перемоги, й про нерішучість Хмельницького.
Отож чим швидше одужував Богун, тим більше зростали його нервовість і занепокоєння.
Здавалося, чого б краще: польське військо розгромлене, король Владислав несподівано вмер, і на правому, і на лівому березі, здається, не залишилося жодного міста й замка, звідки б повстанці не повигонили панір. Чому ж
Хмельницький не об’єднався ще й досі з Кривоносом?..
Чому зволікає?.. Чому не б’є в саме серце панську Річ Посполиту?..
Богун не раз і не два звертався з цими запитаннями до Приндяка й Кричевського.
Приндяк начебто погоджувався, що Хмельницькому не слід зволікати з наступом. Він навіть не раз повторював своє улюблене прислів’я: «Коваль клепле, поки тепле», — але від довгих розмов, пам’ятаючи наказ баби-ворожки, утримувався.
Кричевський тільки махав рукою:.
— Одужаєш — сам побачиш…
8
Дуже занепокоїли Богуна останні новини, що їх він почув од Кричевського…
Якось, розпитуючи про новини, він згадав про корсунського полковника Мрозовицького.
— Не маш уже Мрозовицького, — якось урочисто й зворушено сказав Кричевський, — є Іван Морозенко.
Богун глянув на старого полковника здивовано.
— Ще після битви під Корсунем подавсь на Поділля… З Кривоносом тепер… Ідуть на Ярему…
— На Ярему? — аж сів Богун. — Та що ви мене тут мучите? Хіба Ярема вирвався з-за Дніпра?
Кричевський спокійно, наскільки зміг, почав оповідати.
Але не встиг він сказати й кількох слів, як Богун схопився руками за голову й застогнав. Кричевський злякався:
— Ляж і лежи спокійно: інакше не почуєш від мене ні слова.
Богун ліг. Помітно було, що він стримувався з усієї сили. Але очі йому гарячково блищали. Шрам над переніссям налився кров’ю, широкі ніздрі тремтіли, руки шукали при боці шаблі, — він слухав і боявся повірити.
Ярема з шеститисячним військом перейшов Дніпро коло Брагіна, відпровадив двір з тяжарами до Варшави, а сам рушив на Мозир, переправився під Бабицею через Прип’ять і надзвичайно швидкими переходами — через Житомир, Котельню, Вчорайше — вдарив на Погребище.
Це був дуже сміливий, зовсім несподіваний для козаків марш.
Ярема, йшов, побиваючи по дорозі розпорошені загони повстанців, руйнуючи й палячи села й містечка, вирізую чи до ноги і винних, і невинних. Полонених саджав на палі, вішав на придорожніх вербах, відгинав руки, рубав на шмаття, випікав огнем, просвердлював свердлами очі.
— Мордуйте, мордуйте їх окрутніше, хай почувають хлопи, що це смерть, — казав Ярема, і там, де пройшло його військо, гинули навіть сліди життя людського.
Тільки палі та шибениці, тільки трупи на чорних руїнах, тільки зловіщі зграї круків над спопелілими селами залишав за собою Ярема…
А Кричевський, насупившись і хапаючись інколи мимоволі за шаблю, оповідав далі.
— Та що ти мені все: «Спалив, посадив на палі, вирізав до ноги»!.. Знаю, сам знаю цього недолюдка!.. Ти скажи, що козаки, що старшина й Хмельницький? — раптом скрикнув Богун.
— Хмельницький посилав полковника Гирю…
— Коли? Коли вже Ярема своє зробив? А ви, старшина, як ви мовчали? Як ви сміли мовчати?!.
— На Ярему пішов Кривоніс, — замість відповіді промовив Кричевський.
— Та ти мені про Кривоноса уже казав… Ти про старшину й про Хмельницького кажи!.. Чого зволікав?.. Чого дочекався такої ганьби? Певно, все з чарівницями своїми радився, — чорти б їх побрали, отих чарівниць!..
Кричевський мовчав.
І те, що він не виправдовувався, не заперечував і навіть рухом якимсь не показав, що образився, чомусь твердо переконало Богуна, що старий полковник не заслуговує на його докори.
Богун одвернувся до стінки й довго лежав мовчки. Потім уже, здавалося зовсім спокійно, спитав: