Над гетьманом — бунчук і велика хоругва малинова, на ній — сріблом гаптований архангел Михайло підняв меч угору.
Урочисто, поволі ступає кінь під Хмельницьким. Суворо й грізно дивиться гЬтьман уперед.
Гуде шлях під важкими гарматами, важко ступають сиві воли, глибоко врізуються в землю колеса гарматних возів, похитуються на передках гармаші.
А далі за гарматами, за спижами, за гаківницями, за довгими колюбринами знову козацькі лави, знов полки —
Переяславський, Ніжинський, Гадяцький, Чернігівський.
За ними — довгі вози таборові, чумацькі мажі з рибою та всякою живністю, чабани з товаром.
В ар’єргарді — полк Брацлавський на чолі з Нечаєм.
Риплять вози, ремигають воли, іржуть коні, розмірно й важко б’ють об твердий шлях копита.
Глухо гуде земля, немов коливається разом з людьми, возами, кіньми, списами й стягами…
А згори ясно світить ранкове липневе сонце. Високовисоко кружляють орли-чорнокрильці в прозорій блакиті.
Весело Богунові вигравати конем «перед своїм полком.
Тільки вчора обрано його за полковника на полковій раді.
Тільки вчора після бурхливих нарад Хмельницький, нарешті, погодився вирушити… А здається, що полковникує Богун уже багато-багато днів. Здається, не сьогодні, а вже давно, дуже давно почався цей похід; здається, що були вже бої й перемоги й що не загрожує вже козацтву чорна сила польського війська. Здається, що немає й не буде ворога, якого б не подолало козацтво…
Інколи, наче хмарка весняна, промайне думка про Оксану, про нерішучість Хмельницького, про темні заміри Семена Забуського. Промайне й згасне.
«Що там- гадати, що там тужити, коли весело басує кінь, коли буяє по жилах молода кров, коли бадьоро й струнко йдуть незліченні козацькі ряди!»
— Ех, заспівати б тепер! — каже Богун Приндякові, що іде поруч.
І зразу ж, наче відчувши Богунове бажання, виїжджають вперед сурмачі, бандуристи й довбиші.
Спершу стиха, потім усе голосніше рокочуть струни бандур, б’ють литаври, грізно гудуть казани, й тисячі голосів підхоплюють пісню-марш.
Від сотні до сотні, від полку до полку лунає пісня.
І ось уже все військо з захватом підхопило її, і не чутно вже рипіння возів, тупотіння волів і коней, і здається, що й придорожні верби, й широкі поля навколо співають і коливаються в такт пісні…
…Військо козацьке посувалося дуже поволі. Хмельницький не поспішав.
Богун і Чорнота радили прискорити марш, об’єднатися з Кривоносом і вдарити на поляків, не чекаючи татарської допомоги.
Але переважна більшість погодилася з гетьманом: переходити до рішучих дій лише після того, як надійде орда.
В останніх днях липня Хмельницький став табором на Гончарисі — коло Янушполя, в верхів’ях Тетерева. Через кілька день рушив під Остропіль — над горішньою Случчю, нарешті, тільки на початку серпня — став табір козацький під Маркушами, коло Хмельника на Скаржинськім полі — щось коло п’яти миль на полудневий схід від Костянтинова.
Тут приєдналися до Хмельницького перші загони кривоносівців, а трохи пізніше підійшов з Поділля з-під Кам’янця й сам Кривоніс.
Зустріч Хмельницького з Кривоносом перетворилася на свято цілого війська. Кілька день гуляли й пили козаки. Лунали по табору вигуки й веселі пісні, дим від кострів уставав до неба чорними хмарами.»
— Ой, що вони витворяють, що вони витворяють, вражі сини! — не раз похитував головою Богун, помічаючи, як усе менше й менше людей його полку ставало щодня до. військових вправ. — Ні, так далі не можна… Треба гнати в шию усіх гуляк і п’яниць. Треба підібрати такий полк, щоб сам Морозенко позаздрив!.. І де вони подівалися, ті старі товариші? Де Зайда, де Одноокий, де хазяїн мавп, де дід Панас із Максимом?..
Неодмінно треба їх розшукати.
Але серед табору, що розкинувся на кілька миль, розшукати хоч і добре знайомого чоловіка було дуже важко.
Богун часто ходив і їздив табором — роздивлявся й розпитував.
Ті казали йому, що дід Панас десь у вовгурівців, ті — що в полковника Гоголя — зовсім у протилежному боці, інші, нарешті, справляли до богунців.
— Чув про полковника Богуна? Це той, що в нього, як випив зайву чарчину — геть із полку к бісовій бабі…
— Он як? — удавано дивувався Богун. — А що ж той полковник, невже й сам не п’є?
— Та де там… Сказав!.. Хиляє, кажуть, не гірше від самого гетьмана. Тільки 'козакам упиватися не дозволяє.