Було тут і покозачене хлопство в різноманітній, нерідко панській одежі, й запорожці, й лейстровики, й дехто з полкової та сотенної старшини, і навіть високий огрядний піп з рудою кудлатою бородою в сірій, наче козацька свитка, рясі.
Гомін, що стояв над юрбою, раптом перейшов у несамовитий галас, але що саме кричали — розібрати було не можна…
— О туди! — буркнув крізь зуби Богун. — Це вже не дурниці якісь, це вже чи не на чорну раду заноситься…
І, придержуючи рукою шаблю, він підбігцем подавсь до юрби.
12
Галас стояв страшенний.
— Потоцького, Потоцького!..
— Калиновського!..
— Регіментарів!..
— Потоцького, собацюгу коронного!..
— Та цитьте ви, бісові діти!..
— Хай усе з самого початку…
— Потоцького, матері його сто чортів!..
— Потоцького!..
Раптом у середині юрби хтось тричі вдарив у бубон, і якийсь кремезний козак у червоному жупані з’явивсь над юрбою, піднявши вгору правицю на знак тиші.
Богун протиснувся ближче й побачив досить високий поміст, улаштований нашвидкуруч із кількох возів.
— Гей, молодці! — крикнув Кремезний, і Богун зразу ж пізнав голос хазяїна мавп. — Гей, молодці!..
Богун хотів був спершу гукнути його, але стримався, щоб не перешкоджати.
На помості з’явилося два хлопці в синіх жупанах.
— Підіть, приведіть мені гетьмана Потоцького!.. — звелів Кремезний.
— Великого? — запитав один із хлопців.
— Коронного?.. — запитав другий.
— І великого, й коронного… тільки нехай п’янюга закриє свого носа червоного!..
Хлопці в одну мить скочили вниз і підняли на поміст якусь маленьку кумедну постать…
— Га-га-га! О-го-го! Мавпа!..
— Га-га-га! — зареготала юрба. — Дивись, як хвостом крутить…
Мавпа в малиновому кунтуші, в бобровій гетьманській шапці з зеленим пером справді неймовірно швидко вертіла хвостом.
— А ніс, ніс!.. Диви, який ніс! — аж душилися в юрбі од сміху.
На носі в мавпи було приліплено чи прив’язано лушпайку з турецького перцю.
«А справді, трохи нагадує Потоцького!» — подумав Богун, придивляючись до мавпиного вбрання.
— Здоров, Потоцький! — голосно закричав хазяїн мавп. — Здоров, гетьмане, найясніший наш пане!..
— Моє вам найшановніше вітання! — відповів хтось за мавпу писклявим старечим голосом.
Мавпа низенько вклонилася.
— Ну, що?.. Як ся маєш?.. Все хлопську горілку хиляєш?..
— Де вже там горілку, — часом води немає. З голоду, пане козаче, вмираю.
— Що? З голоду?
— Заберіть його, хлопці!
Мавпа стояла похнюпившись.
— Заберіть його, хлопці!..
— Та він не йде…
— Смикни за полу!.. Штовхни його в гепу! — кричали з юрби.
— Що ж ти, пане гетьмане, — похитав головою Кремезний, — хочеш, щоб на ремінці новели?
Мавпа зробила непевний рух.
Мавпа закрила морду передніми лапами:
— Що, він плаче? — запитав Кремезний.
— Так, пане козаче, — відповіли хлопці в синіх жупанах.
— Ану, послухаємо! — звернувся Кремезний до натовпу.
Запанувала тиша.
Мавпа похитувалася, ніби заходячись плачем.
З-під помосту старечий голос проскиглив:
— Ой, якби це мої рейтари!..
— Розбіглися твої рейтари, як овечі отари! — гримнув Кремезний.
Мавпа схопилася за голову.
— Ой, якби це мої гусари!..
— Під Жовтими, під Водами побили татари!..
— Ой, якби ж хоч улани, пани мої любі…
— Лежать пани під Корсунем, вищиривши зуби!..
— Ой, де ж моє військо?.. Гетьман я чи не гетьман?..
— Де твоє військо?.. — закричав на ввесь голос Кремезний.
— А де козаки наші, що ти позамордовував? Де жінки, де діти? Де села, що ти попалив? У… собача душа!.. Заберіть його… Заберіть, а то заб’ю, мов пса поганого!..
— Не вбивайте його, пане козаче! — почувся немовби дівочий голос.
Богун зразу ж пізнав, що то був Максим, і серце йому радісно стрепенулося…
— Що за користь убивати? — тягнув далі Максим. — Краще його, пане козаче, татарам віддати…