Мавпа, вдаючи неймовірний жах, присіла й Почала задкувати.
— Ге-ге-ге! — засміявся Кремезний. — Що, злякався? На якого ж ти біса з преславним козацтвом воювався?
«Ну, здається, кінець», — подумав Богун.,
Але після Потоцького Кремезний показував Калиновського на татарськім аркані, потім — призначених від сейму нових регіментарів: товстого, як великий мішок із сіном, Домініка Заславського, худого й високого, мов журавель, Остророга й маленького, вдягненого п’ятилітнім хлопчиком, Олександра Конецьпольського.
Заславський увесь час позіхав і підкладав долоню під голову, наче мостився заснути. Остророг походжав журавлячим кроком і дерев’яним голосом вигукував: «Панус… гетьманус…, баранус… Панус… гетьманус… баранус…» Конецьпольський — з хлоп’ячим хвостиком сорочечки ззаду — щось белькотав по-дитячи.
Юрба зустріла «регіментарів» несамовитим галасом, виттям і свистом.
— Бачите, яка сволота збирається нас воювати? — запитав Кремезний, коли в натовпі стало тихше. — Знає те, що сказав про них батько Богдан?..
І, не чекаючи відповіді, хазяїн мавп підскочив до «регіментарів».
— Перина! — штовхнув він кулаком у живіт Заславського.
— Латина! — голосно ляснув по потилиці Остророга.
— Дитина! — шльопнув «хлопчика» — Конецьпольського і, зробивши це все з неймовірною швидкістю, раптом скрикнув страшним голосом:
— Геть мені з очей!..
— Геть, геть! — ревнула, затюкала й завила юрба.
Намагаючися побачити, як виштовхували «перину» — Заславського, Богун раптом побачив зовсім близько від себе діда Панаса, до якого тільки що підійшов Максим.
Богун кинувся до них, і через кілька хвилин вони вже протиснулися крізь юрбу й опинилися самі.
13
— Ну й попошукав був я вас! — говорив Богун, цілуючи то хлопця, то діда, то знов хлопця.
— А ми тільки сьогодні приїхали, — ніби прохаючи вибачити, відповів Максим.
— Та по правді сказати — не дуже-то й поспішали тебе побачити, — додав дід Панас, і якась тривога почулася в його голосі.
— Он як? Чому ж? — стурбувався Богун.
— Та не хотілося якось хвилювати тебе поганою звісткою…
— Якою? Може, щось у Вінниці трапилося? — скрикнув Богун, почуваючи, як тривога стискує йому серце.
Дід Панас похнюпив голову й безнадійно махнув рукою.
— Оксану викрадено…
— Викрадено? Коли? Хто? Чарнедький? Та кажіть же, кажіть скоріше! — аж заскреготав зубами Богун.
Дід розповів докладно.
— І на слід не можна було потрапити?
— Як у воду впала…
— Ми по всіх шляхах, по всіх кутках шукали, — сказав Максим, — не помоглося… Спізнилися дуже…
— Чекай, чекай! — скрикнув Богун. — Ви кажете, коли її викрадено? Перед Великоднем?.. А га… так… То, виходить, Чарнецький уже був під Жовтими Водами…
— А все-таки… розпитати б його, падлюку, — несміливо порадив дід Панас. — Він же, здається, в полоні?..
— Розпитаємо!.. Шкуру здерем, а допитаємося! — процідив крізь зуби Богун.
Вигляд його був страшний.
У вечірніх сутінках обличчя здавалося блідим, аж трохи зеленим. В очах блищала непогамована лють. Ніздрі широко роздималися.
— Ну, не стояти ж тут цілу ніч, — раптом сказав він, здавалося, зовсім спокійним голосом, — ходім до намету…
Дід Панас і Максим несміливо рушили за Богуном.
Він ішов швидко, твердо й за всю дорогу до свого полку не промовив ні слова.
Мовчки увійшли до полковницького намету, мовчки вклалися спати.
Максим, дуже стомлений, зразу ж заснув.
Дід усе посмоктував люльку.
Богун лежав нерухомо. Дихав рівно. Здавалося дідові — спить.
— Не епите, діду? — раптом почувся Богунів голос.
— Ні, не сплю… Усе про ту пригоду мізкуєш?
— Мізкую…
Дід зітхнув:
— Ну що ж, на все божа воля… Тільки не віриться мені якось, щоб ото ти так і не відшукав її… Не віриться…
Богун мовчав.
— Не знаю чого, а тільки не віриться, та й край! — переконано додав дід і голосно почав смоктати люльку.
— А ти про Тимка й слова в нас не спитав, — раптом додав він з докором.
— Про Тимка? А й справді, діду. Що він?.. Одужав?.. Дуже за Оксаною сумував?..
— Ой, дуже!.. Так сумував, бідолаха… Ну, та потім Максим його трохи розважив… А як узяли ми ото з Кривоносом Вінницю — тут він уже й зовсім повеселішав… Тільки все питає: «Чи скоро татко приїде?» — «Скоро, — кажу, — ось тільки ляхів геть аж за Віслу повигонить» — «І маму визволить?» — «І маму, — кажу, — визволить, і самопал тобі безпремінно привезе справжній…»