У групах препишного панства Максим помічав і срібні шоломи, й панцири, й золоті з діамантовими китицями пояси, й срібноткані дорогі оксамити. На одежі, на зброї, на кінській збруї й на єдвабних попонах — усюди золото, срібло, коштовне каміння… Навіть підкови в деяких коней були посріблені.
Максимові й раніше доводилося бачити й Ярему, й інших магнатів: що й казати, сліпучо пишне було те панство. Але тоді хлопець навіть уявити б собі не зміг того багатства й пишноти, що якоюсь казковою панорамою проходили тепер перед його очима.
— Ой, скільки панства, скільки панства! — ледве чутно шепотів Максим дідові, а той тільки хмурив густі сиві брови.
Але й він не витримав, коли почали попадатися по дорозі гусарські хоругви.
— Диви, — потихеньку штовхнув він Максима, — оце дак так!..
Гусари їхали по чотири вряд. Поверх мідяних, а подекуди й срібних панцирів накинуті були леопардові, рисячі, ведмежі або вовчі шкури, що застібалися пазурами на грудях.
Деякі з вершників мали закинуті за плечі, перев’язані навхрест дорогоцінні червоні, рожеві й блакитні шарфи.
На блискучих шоломах віяли різнобарвні великі пера.
У багатьох до спин було причеплено яструбові крила. На повишиваних, з позолоченими облуками кульбаках з лівого боку висіли палаші, а з правого — довгі вузенькі шпаги з важкими держаками. До лівої руки вище ліктя поприв’язувані були ремінцями довжелезні списи з рожевими прапорцями на гостряках. Довгі пістолі на гаптованих сріблом і золотом поясах доповнювали озброєння.
Але, що найбільше вразило Максима, то це коні.
Здоровенні, могутні, наче вилиті з чорно-жовтої міді, вони ступали гордо й велично, вигинаючи свої довгі чудові шиї, ритмічно похитуючи химерно оздобленими в пера, головами, виблискуючи металевими наколінниками й граючи сталевими м’язами під старанно випещеною шкурою.
Хоругви проходили за хоругвами, валки за валками, й здавалося, не буде їм кінця-краю.
Тепер тільки Максим зрозумів, яку могутню силу уявляли Собою поляки. Може, не так на нього вплинула численність та озброєння війська, як та пиха, урочистість і самовпевненість, що її помітно було в кожному військовому відділі, в кожному воякові зокрема.
— Розгонимо хлопів самими тільки канчуками!..
— Не помагай боже ні нам, ні хлопам, а тільки дивися, як ми будемо бити цю наволоч! — Такі й подібні до них вигуки були зовсім невдивовижу.
Дід Панас тільки хмурився, а Максимові ставало все тривожніше.
— А що як справді не наспіє татарська поміч і козаків розгромлять?..
Помітивши, як посмутнів хлопець, дід Панас ізнов, як і раніше вже багато разів, почав міркувати: «І нащо було брати хлопця з собою?.. Може б, сам без нього якось викрутився?.. А не викрутився б — раз мати родила… Принаймні не було б гріха на душі… А тепер. А воно ж іще зелене, дурне: «Ні вже, я з вами, діду… А як же я, діду, без вас?..» Ну, що йому було казати?.. Весь час удвох — під Лубнами, й у Вінниці, й потім у Кривоноса… Звик мов до рідного. Ні, правду казав Богун: «Не беріть». А проте й не взяти було не гаразд: хлопець жвавий, меткий, спостережливий і мови лядської добре знає. Краще, ніж хто інший, може стати в пригоді…
А потім і міркувати було гаразд ніколи. Як признався ото Сенько, як порадилися тої ж ночі з гетьманом — зразу ж треба було й вирушати. Тільки не гаразд ото вони зробили, що вирішили деякий час не чіпати Забуського: а що як, боронь боже, пронюхає та втече? А що як другого посланця до ляхів вирядить? Ой, не гаразд зробили. Далебі, не гаразд… Забуський, мовляв, не один.
Треба викрити всі його фіглі… А що там викривати, коли вже все ясно?.. На палю б його, собачого сина, та й край…
Ні, все ж таки Забуський од їх ніяк не вислизре. Якби тільки другого посланця не вирядив… Ну, та казала Настя, як удасться. Якби тільки скоріше Глиняни.
Але в Глинянах Конецьпольського вже не було: регіментарі вирушили під Костянтинів на з ’єднання з Вишневецьким.
І в Глинянах, і по дорозі під Костянтинів, куди негайно ж повезли діда з Максимом, тільки й розмов було, що про незгоду Яреми з регіментарями.
Один із жовнірів, що дуже любив побалакати і не гребував навіть таким співбесідником, як дід Панас, розповів йому якось про початок цієї ворожнечі між князями:
— З давніх-давен вони вороги особисті. А все з-за кобєти — з-за старшої канцлерянки Замойської Гризельди. Ой, що то за слічна панна була!.. Силу-силенну мала вона женихів — щонайкращих, щонайуродзоніших у всій Польщі. Та не було з них нікого над князя Ярему та над князя Домініка. І той старожитньої крові, і той. І той чи не найперший магнат у Польщі, і той.