— Ого, до гармати? — з задоволенням сказав Остророг. «Quiquid est timeo» — все ж таки я боюсь…
— Оповідай усе по черзі,— перебив Остророга Конецьпольський. — Та не плутай, не бійся — ніхто тебе з’їсть…
Дід Панас уклонився до землі й, радіючи, що, здається, початок був добрий, провадив уже сміліше:
— Прикував був Кривоноса до гармати. А той одкупився за дуже Великі троші. А за це старшина з гетьмана дуже незадоволена… А кривоносці — собі з Кривоноса, що той дозволив над собою таке вчинити. А козаки реєстрові усі вимагають, щоб Хмельницький якнайшвидше мирився з вашими мостивими панами. А чернь запорозька бунтує. Знов же хліба й страви всякої в таборі мало…
— Ну, а татари?..
— Татари, кажуть, до байраму ніяк не наспіють, а після байраму — теж хто зна…
— А хіба це не вірно, що татари вже перейшли через Дніпро?..
— Не було такої звістки у нас. Може, гетьман нарочито пустив цю поголоску?..
— Ну, кажи далі… Що ж твій Забуський нам радить?..
— А радить він, найясніші панове, таке: чекати, поки козаки самі між собою перегризуться. Хлопи підуть на козаків, а козаки на хлопів… А чернь запорозька…
— Ой, щось тут воно не так… Чи не наплутав ти чогось, чи все так само казав Забуський?..
— Достеменнісінько так: хай, каже, перегризуться. А як почнеться, каже, замішанина та колотнеча у таборі, тоді, каже, я сам прибіжу до найясніших панів регіментарів. Тоді, каже, якраз буде час ударити на гультяйство.
Конецьпольський замислився.
— А поки що звелів переказати Забуський, що він увесь час намагатиметься поглибити цей розбрат, ще дужче посварити козаків між собою. Того й не прибува ще сам до коронного війська.
— Правильно! — несподівано бовкнув Остророг. — Правильно: «Divide et impera» — роз’єднуй і володарюй…
— А може б, поки там між ними незгода, вдарити б нам зараз на козаків та й розігнати їх, як бидло? — зауважив Конецьпольський.
— А лист рід Забуського не підроблений? — раптом занепокоївся Остророг.
— Ні, — відповів Конецьпольський, — його рука… Й знаки умовлені є. Все як слід…
— То чого ж іще міркувати? Все, виходить, гаразд: і наше військо ще не зовсім готове до бою, і козаки ще не почали різати один одного… Вони, певно, чекають, поки ми зберемося, Щоб на їх ударити… А тоді й почнуть гризтися. Та ще як прочують про нашу потугу, то може й зовсім без бою видадуть нам старшину. Хіба раз так бувало в нашій історії. In historia nostra?..
— Хмельницький не такий дурень, як пан гадає,— гостро сказав Конецьпольський. — А проте… поки не дійдемо згоди з князем Вишневецьким — все одно доведеться чекати…
— А ти що ж, — звернувся він до діда Панаса, — негайно ж хочеш і повернутися?.. Чи, може, тут, при мені, зостанешся?..
Щось не зовсім звичайне відчув дід Панас у цьому запитанні.
— Як вашій милості буде вгодно… — спокійно й запобігливо відповів він, хоч і добре знав, що від розв’язання Конецьпольським цієї справи залежить не тільки його, дідове, життя, а й життя Максимове.
— Почекаєш тут кілька день. Тоді побачимо. А ти, кажуть, з хлопцем? Нащо він тобі здався?
— Зручніше було з табору викрадатись… Та й вертатися буде зручніше, якщо ваша милость дозволить..
— Вертатися? Я ж сказав: ми ще про це поговоримо… Можеш іти. Нагодуйте його й хлопця, — звернувся Конецьпольський до слуг. — Проситимуться до мене — перекажіть негайно ж…
— Та наглядайте за ними як слід, — додав він пошепки.
Дід низько вклонився й вийшов.
На серці йому було неспокійно: «Конецьпольський повірив — це ясно. Інакше він наказав би слугам щось інше… Але залишатися в польському таборі кілька день — це ж неабияка небезпека: за цей час і новий посланець може від Забуського наспіти, й чутки про його арешт — якщо Хмельницький ув’язнив його — можуть надійти, і взагалі,— хтозна, що може статися. Та що зробиш? Раз мати родила…»
Підійшовши до Максима, що чекав коло входу, дід знову занепокоївся: хлопець був дуже блідий і помітно схвильований.
— Ну, хлопче, це вже мені зовсім не подобається, — сказав дід, коли вони залишилися вдвох у призначеному для них наметі.— Ти так хвилюєшся, що ляхи, чого доброго, й справді нас за шпигунів уважатимуть…
— Сиворакша… — прошепотів Максим… — Я тільки що Сиворакшу бачив…
Дід аж присів з несподіванки.
— Я його зразу пізнав. Такий самий, як і тоді: ані крихти не одмінився… Він, певно, при Конецьпольському.
— А тебе він пізнав чи ні?
— Не знаю, здається, ні. А може й пізнав, та не хотів поки що виявляти… Я боявся, що він увійде до Конецьпольського й пізнає ваш голос.