— Що ти, господь з тобою: та ти ж чув, як я з ними розмовляю?
— Чув-то чув, але все ж таки щось ваше в голосі залишається.
— Ні, з голосу не пізнає… А от коли, боронь боже, придивиться як слід до тебе й до мене… Тоді держись. Конецьпольський сказав почекати тут кілька день… ну, нічого. Може, якось і не попадемося Сиворакші на очі. Якось-то буде. Давай снідати…
16
Незвичайний рух і занепокоєння панували коло намету Хмельницького, колп Приндяк одного ранку збудив Богуна.
Той прокинувся швидко й, почувши, що кличуть до гетьмана, негайно ж подався туди.
Табір ще спав, оповитий ранковим туманом. Тільки де-не-де коло возів метушилися кашовари та ще довбиші стояли коло полкових казанів, збираючись при першому ж гаслі вдарити вранішню зорю.
У Хмельницького вже зібралася майже вся старшина.
— Щ о сталося? — стурбовано запитав Богун Нечая й Гладкого, що перші вийшли йому назустріч.
— Біда: Забуський утік… Гетьман раду скликає.
— Та що ви кажете? Коли втік? Куди?..
— Та звісно ж: до ляхів… А ти хіба не знав?
Богун одвів їх трохи вбік і розповів усе, що йому було відомо про Забуського.
— То чого ж гетьман зразу його не приборкав?.. — спитав Нечай.
— Бачите… Краще було почекати: може б до його хтось від ляхів приїхав. А потім — Забуський же, певно, не сам один: треба було потихеньку викрити його прихильників…
— Отож і викрили… Маєте! — з серцем сказав Гладкий. — Воловодилися, поки не накивав п’ятами… Та це б ще нічого… А он у таборі що робиться! Хмельницький, мовляв, із чимсь криється: воювати, мовляв, не треба, бо ляхи вже на все погодилися. Тільки Хмеля, мовляв, не хочуть ляхи гетьманом…
— Чули вже про це, чули, — перепинив Нечай. — Ти краще скажи, що тепер робити?..
— Що робити? Я вже давно казав: ударити на ляхів так, щоб аж земля застугоніла.
— На раду, панове товариство, на раду! — почулися голоси з намету.
Богун з Нечаєм і Гладким увійшли.
На широких лавах уздовж стін великого гетьманського намету розмістилися щось понад тридцять чоловік козацької старшини. В лівому куті, коло столу, лицем до присутніх стояв Хмельницький, а коло нього на двох ослонах примостилися Виговський і Зорка з паперами й каламарями.
На столі коло паперів лежала гетьманська булава.
Гетьман на знак, що починається рада, підняв булаву, потім поклав її й промовив схвильовано:
— Панове полковїНики, осавули і вся старшина! Певно, чули вже, чого я вас закликай… Вночі з нашого табору втік Семен Забуський. Ви всі його знаєте: добрий вояка, козак з діда-прадіда… І щоб Забуський та став перекінчиком, щоб продав нашу справу ляхам!.. Та я б своїм ушам не повірив, коли б ще тиждень тому таке почув…
Але сумніву нема: Забуський зрадецьки листувався з Конецьпольським. Кілька день тому ми з полковником Богуном про це довідалися…
Присутні повернули голови в той бік, де сидівг Богун поруч з Нечаєм і Гладким.
— Ми хотіли викрити все… Всю змову… Ми сподівалися, що до Забуського будуть таємні посли. Як він про це пронюхав — невідомо. Виходить, він не один… Виходить, є ще, крім нього, зрадники!..
Голос гетьманові увірвався. Хмельницький помовчав хвилину, відсапнув тяжко й раптом так ударив кулаком по столі, що аж підскочила булава:
— Але хай знають зрадники, перекінчики, стерво лядське!.. Хай знають — я їх викрию!.. Всіх викрию; попитайте в Богуна: є в мене один — без мук розповів про Забуського, а що скаже на муках?.. Ми були необачні… Годі. Хай знають: гарячим залізом випечем зраду! 3абуський нехай не радіє, що втік!.. Буде ще суд і на нього! Спіймаємо! Видерем з лядських обіймів…
— Спіймаєш, отак сидівши, — глузливо прошепотів Гладкий Богунові.
— Цить… — відповів той сердито.
— Тяжко, панове товариство, — казав далі Хмельницький, — тяжко говорити зараз про зраду, про підступи… Не хочеться вірити, що серед козаків — та ще серед яких козаків! — з’являються перекінчики, запроданці, юди… Але не такий тепер час, щоб від їхніх ганебних учинків занепадати духом… Не такий тепер час, кажу я: ляхи почали наступ. Скоро, може, за кілька день, доведеться битися з ними на cмерть. Ви всі знаєте: ось уже тижнів зо два щось не гаразд у таборі.
— Давненько вже не гаразд, — зауважив Нечай.
— Тепер, після втечі Забуського, ясно, звідки ці всі поголоски про привілеї від сейму для всіх, крім мене, про те, що я затаїв від козацтва справжйій зміст лядських листів… Тепер ми сміло можемо сказати всьому військові: не вірте, знайте, що це — зрадницькі брехні! Отож і скликав я вас, товариство, щоб разом обміркувати, як його тепер найкраще, найшвидше розвіяти ці поголоски, розвіяти туман‘ зради, піднести в козаків духа — підготувати табір до недалеких уже рішучих боїв… Звичайно, я свою думку в цій справі маю. АЛе без ради не хочу й не можу вчинити те, що надумав.