Ніч надходила швидко.
— Дивіться, дивіться, діду: он наче щось зайнялося, — прошепотів Максим, помітивши на майдані маленький зелений вогник.
Не встиг ще дід щось зауважити, як вогник значно побільшав, із зеленого став червоним, а потім яскраво-блакитний. Він залив своїм сяйвом увесь майдан. У ту ж мить й прорізали темряву ракети. У світлі різнокольорових огнів і смолоскипів численна юрба двораків і військових оточила майдан, гучно вітаючи князя Ярему, що під’їхав до намету Конецьпольського поруч із господарем.
За півгодини коло майдану, де накрито було вечерю, з усього табору польського зібрався великий кількатисячний натовп.
— Ну, тепер уже й нам можна вийти, — звернувся дід до Максима, й вони затерлися в юрбі, намагаючись як найближче просунутися до столів, за якими бенкетувало панство.
На чільному місці сидів Ярема, поруч із ним — Домінік Заславський та Койецьпольський з Остророгом.
Щось чи не дві сотні найошатнішого, вельможного панства порозсідалося коло столів на високих фотелях, на лавах.
В оксамитних, підбитих найкоштовнішим хутром кунтушах, у шапках з діамантовими китицями, в жупанах усіх кольорів з золотими та срібними петлицями, з блакитними, зеленими, червоними, жовтими шарфами, що химерно обкручені були поверх одежі, самовпевнено бундючно сиділи пани… А за спинами в них юрмили ся їхні численні прибічники — дрібна шляхта, двораки, слуги.
Пани, не доївши якогось шматка, передавали його комусь із цих підпанків чи слуг, і ті накидалися на ласі шматки, мов зграя голодних псів, звичайно, не забуваючи насамперед поцілувати ласкаву руку свого милостивого пана.
Всі як один одягнені в жовто-блакитне Конецьпольського слуги, керовані від сивовусого червонопикого маршалка, бігали поміж столами з надзвичайною швидкістю й спритністю, розносячи страви й вино, підливаючи панам у високі чари, кухлі й срібні кубки…
Ніколи ще не бачена кількість панів, їхні препишнішати, регіт, розмови, голосні вигуки, дзвякання посуду, чіткі накази червонопикого маршалка, й стриманий гомін тисячної юрби, що оточувала майдан, попервах приголомшили й діда Панаса, й Максима.
Але за кілька хвилин вони вже звикли до цього не звичайного оточення й навіть проштовхалися на досить вигідне місце, звідки їм було видно майже ввесь бенкет і чутно мало не всі з численних промов.
— Дивись, дивись, як упадають коло Яреми, — шепотів дід, — а він, дивись, яким королем поглядає. А все ж таки, треба гадати, підкорився регіментарям… А спочатку, пам’ятаєш, той жовнір казав: нізащо в світі не погоджувався стати під їхню руку. Дарма, що регіментарі від самого сейму призначені. А отой, бачиш, у зеленому з золотом. То воєвода Кисіль, грецької віри. Той, що все трактував з Хмельницьким та й панів нахиляв до згоди.
Бач, який сивий: розумна голова.
— Це той, що його маєтність Гущу кривоносівці пожакували?
— Авжеж. їм що: православний чи католик — аби пан… Дивись, дивись — ото чудасія: та він промовляти збирається, чи що?
Кисіль справді встав з крісла якось рвучко й гнівно.
— Певно, допекли йому чимсь дуже: не люблять його. Дивись, як блищать очі,— прошепотів дід.
— Ясновельможне панство! — гукнув Кисіль так, що аж покотилась луна й гамір за столами почав ущухати. — Ясновельможне панстві!.. За мої послуги, за мої піклування на користь ойчизни нашої тут насмілюються платити мені образами…
— Хто?.. Коли?.. Що він верзе? — почулися вигуки серед панів.
— Тут насмілюються закидати мені дводушність… Спитайте в товаришів моїх, комісарів, які. образи терпіли ми від козаків?.. Навіть саме життя наше було в небезпеці від цієї непогамованої мужви! Чого не витерпів, чого не робив я, щоб досягти бажаного для ойчизни заспокоєння… І що ж? За всі ці страждання тепер мені платять образами…
— Та хто там його образив?.. У чому річ? — знову почулися голоси серед панства.
— І де ж? — тягнув далі Кисіль. — Тут, на бенкеті, де сидить чи не ввесь цвіт нашої матері Речі Посполитої…
Хай же ще раз почують ті, що мене зневажають: віри я православної, але я польський сенатор і нічого спільного з бунтівниками не маю, — серед цієї мужви не може бути благородної шляхти!.. Я завжди готовий боронити свою православну віру, але я перший бажав би, щоб геркулесова рука ясновельможного панства розчавила гідру повстання!..
— Віват, віват! — залунали вигуки, але не дуже-то одностайно.
Гамір піднявся чималий.
Аж раптом запанувала така тиша, що дід і Максим навіть почули голосне чмякання якогось товстелезного пана, що сидів край найближчого до них столу й, розриваючи на шмаття якусь печеню, безперестані набивав собі масними руками рота.