Ненажерливий пан тої ж хвилини перестав чмякати, бо почав промовляти сам князь Ярема:
— Правду сказав пан воєвода Кисіль, щиру правду: ніхто так не повинен бажати розчавити гідру повстання, як ми з. паном Киселем, чиї маєтності грабує тепер хлопська наволоч. Але пан воєвода брацлавський, певно, й тепер не одмовиться ствердити, що він краще бажав би погамувати хлопство не вогнем і мечем, а перемовами, листуванням, трактатами… Пан Кисіль навіть тепер, ще сьогодні, радив не наступати на козаків, а ще раз зробити спробу замиритися з ребелізантами… Хай же пан воєвода не ображається, коли ті, в кого кров гарячіша й серце сміливіше, не поділяють його думок. Хай пан воєвода розмислить і обміркує: чи може бути в нас — у панів старожитньої благородної крові — чи може бути в нас мир з отим розгнузданим, вонючим дикунством, з отими схизматами, що грабують наші костьоли, гвалтують наших шляхетних жінок, забивають гвіздки в голови нашим ксьондзам і дітям, грабують наші скарби, здобуті чесним мечем, пускають з димом пожеж наші замки, міста й села?.. Ганьба тому, хто закликає до миру з цими вандалами, з цими брудними гунами, що своїми вонючими чобітьми топчуть і з брудом мішають нашу шляхетну культуру!.. Бити, рубати, вогнем палити треба це бидло! Стерти з обличчя землі непокірних, а тих, що навколішках проситимуть нашої ласки, приборкати так, щоб і гадки в їх не було про непокоруї
Ціла буря знялася серед панів на цю промову:
— Бити!..
— Рубати!..
— Вогнем палити!..
— Стерти з обличчя землі!
— Віват Єремі!..
Несамовито вигукували пани, й навіть челядь і прості жовніри, що оточували майдан, почали гукати на честь Вишневецькому.
І довго ще всі не Кюгли заспокоїтись і гукали й пили за здоров’я князя й підкидали вгору срібні й золоті кубки…
— А вже, Максиме, чи не півночі збігло: глянь, як на небі віз нахилився, — сказав дід.
Але хлопець не чув його: він аж навшпиньки став, щоб краще розгледіти, що було на величезній срібній з золотом таці, яку несли восьмеро двораків у блакитних з червоним ліберіях. Дід і собі глянув у той бік і тільки промурмотів:
— Ого! Такого ще й я не бачив!..
На таці, що була завбільшки з чималий стіл, посередині стояло ціле дерево,'зроблене з цукру. На ньому понавішувано було груші, яблука, вишні, сливи й ще якісь не відомі Максимові овочі. Під деревом було кілька трояндових кущів з буйно розквітлими квітами — червоними, жовтими, рожевими. Між кущами лежав зроблений із солодкого тіста лев, завбільшки з чимале порося. Рогатий олень поруч з двома трохи меншими від нього козами, здавалося, хотів перескочити через кущі. По всій таці порозкидувано було пірники, медяники, цукерки, золочені горіхи…
За великою тацею слуги несли ще дві наполовину менші майже з такими самими'Окрасами й ласощами, як і на першій. За цими тацями несли ще менші, а далі й зовсім маленькі — такі, що кожну вже міг піднести тільки один слуга.
Максимові здавалося, що панство так і накинеться на ці ласощі, але рідко хто з панів звернув на їх велику увагу: більшість цікавилася самими тільки винами й медами. Гамір і крик усе зростав. Багато хто був уже зовсім п’яний, дехто навіть заснув, поклавши голову на стіл або на поручні свого фотеля.
Потроху гучніші й сміливіші ставали також вигуки панської челяді, що для неї в кількох місцях коло майдану повикочувано було діжки з горілкою й пивом.
Дід, що давненько вже куняв, хотів був іти вже з Максимом спати, коли раптом якийсь пан, п’яний настільки, що вже ледве зміг підвестися, привернув до себе загальну увагу.
— Зрадники! — кричав пан гучним, мов труба, голосом. — Зрадники!.. Ошуканці!.. На заріз нас сюди привели! Я половину майна свого витратив на цей похід!.. Я всі коштовності привіз із собою… А тепер що ж? Від давати їх хлопам, татарам?.. Ошуканці! Всі ошуканці — Остророг, Заславський, Вишневецький, Кисіль, Конецьпольський — всі!
— Дайте йому в писк! — заревів хтось не своїм голосом. — Як він сміє ганьбити ясновельможних регіментарів?..
— Тихо-но! — закричав іще дужче п’яний. — Регіментарі нас одурили!.. Орда вже прийшла до Хмельницького!.. Різатиме нас уночі, як баранів!.. На бога, панове, татари!..
— Заткніть йому пельку! — металевим голосом крикнув Ярема.
Дехто з панів кинувся був до п’яного, але той заревів як ведмідь, вирвався й закричав знов:
— Татари, татари, рятуйте!
Гвалт зчинився неймовірний… Деякі з панів, що саме збиралися засипати, посхоплювалися з місць, продираючи очі й питаючи: «Татари? Де татари?»