Тривога вмить охопила й двораків, і панську челядь, і навіть жовнірів, що юрмилися навколо майдану.
Не всі бачили п’яного пана, але майже всі чули, що хтось кричав про татар, про те, що орда повирізує вночі всіх, як баранів.
За кілька хвилин дехто почав би й тікати куди видно, якби не почувся верескливий голос Конецьпольського:
— Ясновельможне панство, заспокойтеся!.. Тут дехто сп’яна починає верзти нісенітниці… Де він бачив отих татар? Приснилося йому, чи що?.. Коли хто п’яний — нехай спить. Орда до Хмельницького не прийшла й не прийде зовсім!..
— Але звідки ж та чутка?.. — боязко запитав хтось заїкуватий.
— Цитьте, панове, заспокойтеся! — підняв Конецьпольський голос. — Я маю найпевніші відомості, що татари козакам не допомагатимуть. Навіть більше: самі козаки вже починають розбігатися… Ви не помітили, але тільки що був тут поручник із війська ясноосвєцоного князя Єремії. Він приніс звістку, що відомий ватажок козацький, Семен Забуський, перейшов на наш бік. Завтра ви всі його тут побачите!..
— Чув? — ледве поворушив губами дід.
Максим аж присів од несподіванки. Цупко вхопився він за край дідового жупана й застиг. Перша думка була — тікати. Але куди? Як вимкнутися з ворожого табору? Він глянув на діда й ще більше вжахнувся: вираз повної безнадії був у всій дідовій постаті, в безсило обвислих руках, в очах, на які, здавалось, уже впала тінь смерті.
Вихорем закрутилися в Максимовій голові думки, якісь безпорадні, безладні. Спершу чомусь пригадався хворий Тимко, тоді сестра Олена:, тоді, нарешті, Оксана.
— Забуський… — прошепотів Максим. — Діду, це ж…
Він хотів сказати: «Це ж смерть, це страшна смерть на тортурах», — але не зміг і тільки здригнувся всім тілом…
В уяві знов закрутйлися якісь розірвані образи: Лубни, Підгорецький замок, Вінниця, Кривоніс, повстання.
Він не чує, як дід Панас смикає його за рукав і щось тихо шепоче…
— Ти що, очманів? — рішуче тягне Максима за руку дід, і хлопець немов сновида слухняно рушає за ним.
— Забуський буде в Конецьпольського тільки завтра, — шепоче дід, — требі якось тікати…
— Хіба ж утечеш звідси?..
— Х то й зна… З табору, певно, не вийдем… Може, в самому таборі якось пощастить заховатися?..
— Все’дно знайдуть…
— А ти вже звонпив?.. А ще козак!.. Слухай: треба тут десь коло возів попоратись… Челядь п’яна… Спить.
Може, знайдемо якусь одежинку… Тоді видно буде…
І ось уже вони підкрадаються в темряві до возів, перевертають, розв’язують якісь клунки.
Ось уже поскидали свою одежу, закопують її ножами глибоко під наметом, ось уже приєдналися до якоїсь купки п’яної челяді, що повертається з бенкету, ось уже загубилися в темряві серед наметів, возів, серед ярків, пригорків і землянок великого, щось аж на півтори милі розкиданого польського табору…
18
Після того як Ярема світанком поїхав до свого війська, — Конецьпольський з тісним колом найближчих приятелів улаштував у себе в наметі справжню оргію.
Деякі з панів так понаїдалися та понапивалися, що не могли вже ворочати ні ногами, ні язиками. Славнозвісним звичаєм римських патриціїв вони зажили блювотного й, повибльовувавши з своїх шлунків усе зайве та полежавши на м’яких килимах з півгодини, потроху знов почали їсти й пити.
Поперевдягвені на хлопчаків дівчата тепер уже вважали за доцільне повбиратися по-жіночому й зробили це майже всі, за винятком тих, яким і досить холодної вересневої ночі було задушно.
Таких знайшлося чимало, й вони, поскидавши з себе хлоп’ячу одежу, залишилися в самих тільки коротких батистових спідницях.
Їхня поява викликала цілу бурю п’яних напівзвірячих вигуків.
Пани наперебій вихваляли господаря, а той тільки задоволено хмикав, бо вже не міг промовити й слова від випитих вин і медів.
Трохи згодом він і зовсім упав «на полі битви», як шуткували пани, що довго ще — до самого ранку — жерли, й пили, й жартували з дівчатами.
Другого дня аж до вечора Конецьпольський був зовсім хворий і тільки на третій день щось опівдні зміг узятися до своїх справ регіментарських.
Почуваючи після бенкету страшну перевтому й кволість, він призначив Забуському авдієнцію аж на вечір.
Дозорець, що приставлений був стежити за Максимом і дідом Панасом, після їхньої втечі хотів був негайно ж повідомити Конецьпольського, але, довідавшися, що той хворий, і проблукавши мов очманілий цілу добу, не витерпів чекання страшної кари й десь зник. Якийсь час він ретельно шукав утікачів, а потім і сам чкурнув світ за очі.